Інші пів’яблука. Галина Вдовиченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – «Яке там юридичне поле…» – «Облиште сперечатися: не віддамо!»

      Вигуки, бубоніння, шамрання, крики, шепіт, уривки галасливих фраз… Скелі над Рукомишем незворушні й байдужі. Коли б не безладний огром каміння, яке підперло напівзруйновану церкву, то здавалося б, що з цими горами й через століття нічого не станеться. Ніяких змін.

      – Як гримнуло!.. як загуркотіло!.. – гуде голос солідного дядька. – Дивом затримався, ось тут мав бути, на цьому самому місці, вірите? То знак нам був – не віддавати…

      Його перекриває високий голос любительки сенсацій, яка завжди все знає:

      – Десять мільйонів долярів, чулисте? Як нє? Кажу вам, ото стільки він коштує, абисте знали. То хто нам його поверне, смішні ви люди…

      Іван заслухався і загубив шефиню. Попрямував до бічного входу в церкву. Може, вона там? А назустріч – знайомець, димчастий вгодований кіт, бігає за сухими листочками, з вітерцем наввипередки. Бавиться, як і того разу. «Сармат!» – згадав Іван.

      – Сармате, Сармате! – покликав.

      Той навіть вухом не повів.

      Каміння зі скелі розтрощило будівлю, похилило дах, затулило собою проломину, страшно й ступити всередину. Стіни бабинця, вхідної частини давньої споруди, зруйновано, кілька великих каменюк – глянув далі, за арку – зсунулися аж під вівтар. Кам’яна лавина зупинилася за сантиметр від тумби у правому куті. Тут, під розп’яттям, прикрашеним вишитим рушником, на синьому атласі, гаптованому золотом, кілька днів тому стояв «Святий Онуфрій» – руки в молитві, очі в небо, пасма бороди та смуги довгого волосся заплели схимника до п’ят. Іван на нього тоді як слід не роздивився, не второпав, від чого шефиню пробирало, чого вона в такому захваті поверталася з Рукомиша. А тепер «Онуфрій» зник зі свого кута. Кажуть, неушкоджений.

      Під ногами хрускотіло, протяг холодив потилицю. Іван глянув угору і вийшов із понівеченої церкви. Ще походив між людьми, спинився послухати. Одна говірка бабуся в натовпі захоплено розповідала комусь із приїжджих, як щороку перед Великоднем білили скульптуру над церковною брамою. Скульптура тоді була геть інша, такий собі бовван. Хто ж знав, що під грубим шаром вапна ховається фігура святого Онуфрія…

      В усі часи, за будь-якої влади, жіночі руки сповивали його вапном і врешті змінили до невпізнання, врятувавши скульптуру від вандалів та мисливців за антикваріатом. «Роби, що маєш робити, – і нехай буде, що буде» – просте життєве правило спрацювало й тут, аж поки науковці видобули «Святого Онуфрія» з його надійного сховку. Він вилупився на світ Божий, наче з яйця, – і мистецька спільнота не повірила очам: знайшли одну з найкращих робіт Пінзеля!

      Ніякі аргументи не могли переконати рукомишан – люди ще міцніше згуртувалися, ствердившись у думці: «“Святий Онуфрій” залишиться в громаді: він село береже від негараздів».

      Заслухався Іван. Тоді й священик прикінцеве слово мовив:

      – Зрозумійте нас, добродії, «Святого Онуфрія» не віддамо.

СКАЧАТЬ