Життя в рожевому. Галина Горицька

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ спроможні щось змінити. Навіть коли нам здається, що ми керуємо своєю долею. Щось вище за нас вирішує, кому з ким і на яких умовах, іноді досить непаритетних, бути. Тому сенс до спротиву втрачається. Він мінімальний. Хіба що для заспокоєння своєї совісті – мовляв, я ж старався. А вийшло як завжди…

      Однак я все пам’ятаю. Досі все пам’ятаю. Кожне твоє слово, кожен погляд і порух твоєї душі назустріч до мене. Мені здається, я навіть перебільшую. Хм, звісно що так. Гіпертрофую своє значення для тебе шляхом перебільшення всього того сказаного і зробленого між нами.

      Жінки взагалі завжди все перебільшують. А чоловіки применшують.

      Так природою склалося, і в наші не такі вже й патріархальні сімдесяті, коли жінки чого тільки не робили. І асфальт закатували, і на шахтах ми гарували пліч-о-пліч із «сильною статтю». Та й на каторжних роботах по таборах… Горіли, «фітилили», мов ті свічки. Радянські одиниці – не люди. Без гендерних ознак. Усе вимірювалося знайомствами й благонадійністю.

      Що ж…

      Однак психологічно ми були такі самі, як і решта чоловіків і жінок до нас і після нас, у цій країні й інших по всьому світу. Бо природу-матінку не обманеш ніякими каторжними роботами. Ми так само народжували (це я про жінок), а в наших чоловіків так само, як і в інших, було завдання прогодувати й забезпечити родину.

* * *

      Рік промайнув, немов один день, і вже стоїть лютий холод місяця лютого року шістдесятого. Нове десятиріччя.

      Дивно. Мені тоді заледве виповнилось чотирнадцять, а я вже встигла пожити в буремних війною сорокових, потім якихось непевних, немов лишень натяк на нормальне життя – п’ятдесятих, і ось – на тобі – починалося нове десятиріччя. І я майже фізично відчула якісь зміни. Щось суттєво нове в нашому становищі – пішачків своєї великої, багатонаціональної країни.

      Ну, по-перше, мешканців нашого п’ятиповерхового цегляного будинку, наполовину збудованого ще полоненими німцями, нарешті, розселили. Це відбувалось якось поступово, потроху, майже непомітно аж до сьогодні, коли родина Габзовських отримала другу кімнату в комуналці. Святкували цю подію всім подвір’ям, бо інакше просто не могло бути – радісні виклики Галини Григорівни чули всі. Про такий голос тоді казали «і мертвого з могили підніме».

      Падав темно-сизий вельон надвечір’я. Корка тонкого льоду, що вкривав білий сніг, ніби віддзеркалювала потойбічну синяву неба і далеких зірок. Посеред двору була розвішена чиясь постільна, трохи сірувата від віку, білизна. Вона колихалася, немов прибулець із космосу, від легкого вітру. Всі вже чекали з нетерпінням весни, першої трави, пролісків (або хоча б їх зображення на листівках із великою червоною вісімкою, адже Восьме березня ось-ось, якихось два тижні, як має нагрянути). А сніг лежав незворушно. Ввечері брав такий морозець, ніби хрещенські морози. Це було дуже наразі. Адже хлопці саме збиралися грати посеред двору в хокей і чухали макітри, радячись, що робити з тими простирадлами посеред імпровізованого хокейного поля.

      Аж ось вийшла Галина СКАЧАТЬ