Остап Вишня. Невеселе життя. Группа авторов

Чтение книги онлайн.

      5. Я так і знав.

      Розглянемо поодинці всі ці п'ять характерних для чухраїнця рис.

      Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні.

      Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із глечиком.

      Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвинена вже тоді культура.

      Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний дослід того струпа виявив, що то – крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було накрито книжкою біля якогось великого міста.

      Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна.

      Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.

      Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних прикладів: так, ми гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.

      Якби ж знаття.

      Найхарактерніша для чухраїнців риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець, а риса ця без чухраїнця – не риса.

      Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:

      – Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!..

      Геп!

      – Не треба…

      Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: «Не треба».

      І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:

      – Якби ж знаття, де впадеш, – соломки б підіслав.

      Або:

      – Якби знаття, що в кума пиття…

      І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.

      От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:

      – Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.

      Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно… А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати… Полемізували-полемізували, аж дивляться – у всіх кров тече… Тоді повставали й стогнуть:

      – Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.

      Сильно тоді в них культура затрималася… Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш…

      Вирішили якось вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театра, а зовсім навпаки.

      Тоді почухались.

      – Якби СКАЧАТЬ