Львiвська гастроль Джимі Хендрікса. Андрей Курков

Чтение книги онлайн.

      – Аліку, я піду, – сказав голос капітана Рябцева. – Іншим разом.

      – Яким разом? – запитав Алік.

      – Ти ж ні разу не переселявся, – доброзичливо говорив капітан. – Адресу я твою із сімдесятих знаю. Зайду, розповім тобі все. Може, навіть завтра.

      Хлопці попрощались і розчинилися в цьому раптовому нічному тумані. Залишився поруч тільки Аудрюс, він стояв, майже торкаючись плечем Аліка.

      – їдьмо до мене, – запропонував Алік своєму прибалтійському другу. – У мене бальзам є.

      – У мене також, дві пляшки «Трьох дев'яток», – відповів той.

      Алік дістав мобільник. Набрав фірму таксі, але телефон диспетчера не відповідав. Набрав іншу – той же результат. І раптом почув звук мотора. Він пам'ятав, що стояв поряд із дорогою. Намацав підошвою черевика край бордюру, почав удивлятися в бік, звідки наближалася до них усе ще не видима, але вже чутна машина. Ступив на проїжджу частину, заздалегідь підвівши праву руку.

      Із молочного туману випливли два жовтки фар, зовсім поряд. Алік зробив іще крок, аби його було краще видно. І тут завищали гальма, і машину понесло по мокрій бруківці просто на Аліка. Правий жовток фари несильно вдарив його в коліно, і він відскочив, змахнув руками, намагаючись знайти рівновагу та втриматись у вертикальному положенні, але не втримався.

      Машина зупинилась. У салоні спалахнуло світло, і в цьому світлі Алік побачив два перелякані обличчя. Одне належало молодому, можливо, тридцятирічному чоловікові, друге було старше. Гострота носа і доглянуті вуса старшого пасажира видавали в ньому іноземця, скоріше за все, поляка. Молодий відчинив дверцята, вийшов. Його руки тремтіли. Він був у шоку.

      – З вами все гаразд? – запитав він Аліка, який знову стояв на ногах, потираючи забите коліно. – Я вас не бачив!

      – Нічого, нічого, – примовляв Алік. – Аудрюсе, ти тут? – озирнувся він.

      – Тут, – відповів приятель, підходячи ближче до машини.

      – Може, вас відвезти куди-небудь? – запитав водій старенького «опеля», зчепивши п'ятірні в замок, аби спинити тремтіння.

      – А я якраз машину ловив, щоб їхати, – мовив трохи відчужено Алік. – На Замарстинівську, в кінець…

      – Сідайте! – водій відчинив задні дверці й тепер зацікавлено, все ще переляканими очима розглядав цих немолодих довговолосих приятелів.

      Машина рушила і немов попливла всередині туманного молока, як підводний човен темними, глибокими та непрозорими водами.

      – А ви мою вулицю знайдете? – не без сумніву в голосі запитав Алік.

      – Або ми її, або вона нас знайде. Головне – не поспішати. Ви ж не поспішаєте?!

      Мала швидкість заспокоїла Аліка.

      – Ти як? – запитав він у Аудрюса.

      – Нормально.

      – Як ти думаєш, Рябцев правду сказав?!

      Аудрюс знизав плечима. Відповідати йому не хотілося, та й не було СКАЧАТЬ