Название: Кинджал проти шаблі
Автор: Тимур Литовченко
Жанр: Историческая литература
Серия: Історія України в романах
isbn: 978-966-03-6092-1
isbn:
Отже, єдиний прийнятний для бранця вихід – у покірності!
Настуся обережно здійнялася на ноги, пошукала очима: чи є серед бранців хоча б один знайомий?! Але ні, не знайшла… За час шляху полонених кілька разів передавали черговим господарям, зв’язували з новими товаришами по нещастю й розділяли зі старими. Отже, тепер усе, край – допомоги чекати нема звідки, залишається звикати до життя у неволі.
Їй тепер здавалася смішною сама думка про те, що козаки кинуться у незвідані простори дикого степу переслідувати татар заради порятунку жалюгідної купки бранців. Ніхто їх не врятує – це найдурніша вигадка нещасних для самозаспокоєння! Немає більше козаків-захисників! Нема, як і не було – перевелися всі до останнього!!! Залишилися самі тільки кримчаки, які панують над ними й роблять усе, що схочуть. Доведеться або вмерти, або змиритися з отаким порядком речей – третього не дано.
Крим, 1518 рік.
Скільки часу їх гнали степом, сказати важко. В усякому разі, минула не тільки зима – уже й весна змінилася надзвичайно спекотним, сухим літом. Якщо раніше бранці страждали від холоду, потім від розкислого під ногами бруду, то тепер знемагали від спраги й укусів комах. До того ж кайдани й мотузки буквально до крові натирали щиколотки і зап’ястки…
На одному з довгоочікуваних привалів, що давали хоч якийсь відпочинок змученим тілам (до безчинства погоничів усі поступово звикли, а тому вже майже не звертали на них уваги), Настуся відчула дивний запах, сирий і протухлий. У небі кружляли вже не чорні круки, а стерв’ятники – птахи більші та страшніші.
– Де ми? – поцікавилася вона у найближчого чоловіка, худого немов жердина, зарослого густою бородою чи не до самих очей.
– Сиваш уже поруч, – приречено відповів той.
Після полудня підійшли до води, що поширювала огидний гнилий сморід. Бранців розв’язали, дозволили скупатися. Вода виявилася не тільки смердючою, але й, зовсім несподівано для Настусі, гірко-солоною на смак, а тому непридатною. Татари не попередили полонених про це заздалегідь і тепер відкрито насміхалися над нещасними, жестами зображуючи, як ті зачерпують долонями воду, п’ють і з огидою спльовують. Однак веселощі тривали недовго: не давши бранцям як слід обсохнути, татари погнали їх далі.
Ще через кілька днів дійшли до невеликого містечка.
– От і Перекоп… – простогнав хтось. Вилицюватий татарин, що очолював колону, наполегливо постукав у ворота. Огрядний і надзвичайно поважний на вигляд чоловік у величезній, дивного вигляду шапці, що являла собою намотані на голову скручені рушники, вийшов у супроводі стражників, щось скомандував, вказуючи на колону бранців, і повільно зник у відкритих дверях.
Вперше за час, проведений у полоні, стражники розвели жінок і чоловіків на різні боки. Ридання й лемент супроводжувалися свистом бичів СКАЧАТЬ