П’ята жінка. Хеннинг Манкелль

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ організації в Лунді.

      – Якій організації?

      Тюрен знизав плечима.

      – Здається, краєзнавчій. Не знаю.

      Валландерові стало неприємно від згадки про «Друзів сокири». Напевно, спадкоємцем має стати Лундське історично-культурне товариство. Він записав це.

      – Чи є в нього ще щось цінне?

      – Що саме?

      – Наприклад, інша садиба, якась нерухомість у місті або ж помешкання.

      Тюрен подумав, перш ніж відповісти.

      – Ні. Тільки ця садиба. Решта – у банку «Гандельсбанкен».

      – Звідки ви знаєте?

      – Через цей банк він оплачував рахунки за паливо.

      Валландер кивнув і склав папери. Більш нема про що питати. Тепер уже годі сумніватися в тому, що з Гольґером Ерікссоном сталося лихо.

      – Дам себе чути, – сказав він, встаючи.

      – А тепер що робитимете?

      – Провадитиму слідство відповідно до усталеної процедури.

      Вони вийшли на подвір’я.

      – Я б хотів допомогти в пошуках, – напросився Тюрен.

      – Не варто. Ми воліємо працювати на власну руку.

      Шофер не став сперечатися. Забравшись у кабіну, він показав високу майстерність водіння, розвернувшись на тісному місці. Бензовоз від’їхав. Ворони й далі каркали. Зупинившись на краю поля й глянувши на гай, що виднів у далині, Валландер вийняв телефон із кишені й подзвонив до Мартінсона.

      – Як там у тебе? – поцікавився той.

      – Починаємо пошуки, і то вже, якнайскоріш. Ганссон має адресу. Пришліть сюди кількох патрульних із собаками.

      Валландер хотів закінчити розмову, та Мартінсон повів її далі.

      – Ще одна річ. Я пошукав у комп’ютері хоч якихось даних про Гольґера Ерікссона. Така собі звичайна перевірка. І знайшов.

      Притиснувши трубку до вуха, Валландер підійшов до дерева, щоб сховатися від дощу.

      – Що саме?

      – Десь рік тому Ерікссон подав заяву, що в його будинок вламалися. Це ж його садиба називається «Самотність»?

      – Так. Кажи далі!

      – Цю заяву зареєстровано дев’ятнадцятого жовтня 1993 року. Справу вів Сведберг. Отож я звернувся до нього, а він, звичайно ж, усе забув.

      – Що ж там сталося?

      – Заява була трохи дивна, – вагаючись, відповів Мартінсон.

      – Чим дивна? – нетерпляче спитав Валландер.

      – Нічого там не вкрали. Але Ерікссон був цілком певен, що хтось вламався в його житло.

      – Що далі?

      – Нічого. Справу закрили. Ми нікого й не послали туди, бо ж нічого не вкрадено. А заява досі є. І написав її Гольґер Ерікссон.

      – Незвичайна річ. Треба буде уважніше придивитися до цієї справи. Подбай, щоб сюди якнайскоріше прислали пошукову групу.

      – Чи не навела тебе на одну цікаву думку Ерікссонова заява? – розвеселився Мартінсон.

      – Яку саме?

      – Уже вдруге за останні кілька днів ми говоримо про СКАЧАТЬ