Поклик пращурів. Джек Лондон
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Поклик пращурів - Джек Лондон страница 1

СКАЧАТЬ люди, які нишпорили у темряві Арктики, знайшли жовтий метал, а пароплавні й транспортні компанії здійняли через це галас. І тепер люди тисячами ринули на далеку Північ{2}. Цим людям потрібні були собаки – великі, м’язисті, придатні до важкої праці, з теплим хутром, що захищало б їх від морозу.

      Бак{3} мешкав у великому будинкові в сонячній долині Санта-Клара, що називався домом судді Міллера. Споруда стояла на деякій віддалі від дороги, наполовину прихована серед дерев, крізь котрі можна було побачити широку прохолодну веранду, що з усіх боків оточувала будинок. До нього вели посипані ґравієм доріжки, які вилися серед широких газонів та струнких тополь, переплетених між собою гілками. За будинком територія була ще просторішою. Там розляглися великі стайні, де працювала дюжина конюхів та їхніх помічників, стояли ряди заплетених лозою хатин для слуг, безліч чітко розпланованих надвірних будівель, довгі альтанки, повиті виноградом, зелені пасовиська, фруктові сади та ягідники. Були і насос для артезіанської свердловини та великий цементний резервуар, в якому хлопчаки судді Міллера купалися вранці й у полудневу спеку.

      І в усьому цьому величезному володінні правив Бак. Тут він народився і тут прожив чотири роки. Щоправда, були й інші собаки. У такій величезній садибі не могло не бути інших собак, але їх можна було не брати до уваги. Вони приходили і йшли, мешкали у густонаселених псарнях або непомітно існували у затишних куточках будинку, як Тутс, японський мопс, або Ізабель, мексиканський безшерстий собака – дивні істоти, які рідко витикали носа за двері або ступали лапами на землю. Хоча були ще фокстер’єри, не менше двох десятків, які вигукували страшні погрози на адресу Тутса та Ізабель, коли ті дивилися на них з вікон, захищені леґіоном покоївок, озброєних мітлами і швабрами.

      Але Бак не був кімнатним песиком чи собакою із псарні. Усе це королівство належало йому. Разом із синами судді він пірнав і плавав у басейні або ходив на полювання; супроводжував Моллі та Еліс, доньок судді, під час довгих прогулянок у сутінках або рано-вранці; зимовими вечорами лежав біля ніг судді перед вогнем каміна, що гудів у бібліотеці; возив онуків судді на спині або катав їх у траві та охороняв їхні кроки під час самовільних вилазок до фонтана на кінному дворі й навіть далі, до вигулів та ягідників. Бак пихато ступав поміж тер’єрами, а Тутса та Ізабель абсолютно іґнорував, бо був королем – королем над усіма цими істотами, які повзали, пленталися та літали садибою судді Міллера, в тому числі над людьми.

      Його батько, Ельмо, велетенський сенбернар, став нерозлучним супутником судді, й, схоже, Бак мав піти його слідами. Він не був таким великим – важив лише сто сорок фунтів – через свою мати, Шеп, шотландську вівчарку. Проте ці сто сорок фунтів, до яких додавалася гідність, що була результатом доброго життя і загальної поваги, давали йому змогу поводитися по-королівському. Протягом чотирьох років, од щенячого віку, він жив, наче пересичений аристократ; пишався собою, був навіть трохи егоїстичним, як це іноді трапляється з поміщиками внаслідок ізольованого існування. Але йому вдалося вберегтися, не перетворившись на просто розпещеного кімнатного песика. Полювання й інші подібні втіхи на свіжому повітрі перешкодили ожирінню та зміцнили його м’язи; як для представника породи, звичної до холодних ванн, любов до води була для нього тонізуючим засобом і зберігала здоров’я.

      Таким був спосіб життя пса Бака восени 1897 року, коли відкриття на Клондайку потягнуло людей з усього світу на холодну Північ. Але Бак не читав газет і не знав, що Мануель, один з помічників садівника, був непевною особою. Мануель мав серйозний ґандж: полюбляв грати у китайську лотерею{4}. А під час гри вирізнявся головною вадою – вірою у певну систему; це й зробило його прокляття неминучим. Бо для того, щоб грати за системою, потрібні гроші, тим часом заробіток помічника садівника не покривав потреб дружини і численного потомства.

      Того пам’ятного вечора, коли сталося віроломство Мануеля, суддя був на зборах Асоціації виробників ізюму, а хлопці займались організацією атлетичного клубу. Ніхто не бачив, як він і Бак ідуть фруктовим садом – як здавалося Бакові, просто на прогулянку. І, за винятком одного чоловіка, ніхто не бачив, як вони прийшли на полустанок, відомий як Колледж-Парк. Цей чоловік поговорив з Мануелем, і між ними задзенькали монети.

      – Міг би й упакувати товар перед доставкою, – похмуро сказав незнайомець, і Мануель обгорнув шматок товстої мотузки навколо Бакового нашийника.

      – Крутнеш і добряче його придушиш, – сказав Мануель, і незнайомець ствердно буркнув.

      Бак прийняв мотузку зі спокійною гідністю. Ясна річ, це був незвичний випадок, але пес навчився довіряти людям, яких знав, та віддавати належне їхній мудрості, що перевершувала його власну. Але коли кінці мотузки опинилися в руках незнайомця, Бак загрозливо загарчав. Він просто натякнув, що невдоволений, у своїй гордині вважаючи: цей натяк може бути наказом. Однак, на його подив, мотузка затягнулася навколо його шиї, перекривши йому дихання. Розлютившись, він стрибнув СКАЧАТЬ



<p>2</p>

Північ… Джордж Вашингтон Кармак відкрив золото на Клондайку 1896 року. Новини про його знахідку на річці Бонанза досягли Сполучених Штатів 1897-го. Упродовж наступних двох років «золотої лихоманки» близько 250 тисяч золотошукачів виїхали на Північ. Джек Лондон вирушив на Клондайк 25 липня 1897 року, сказавши про свою пригоду: «Я махнув рукою на кар’єру і знову став на шлях пригод у пошуках удачі».

<p>3</p>

Бак… Прообразами більшості собачих персонажів творів Джека Лондона стали пси, яких письменник бачив на Клондайку. Наприклад, прототипом Бака був Джек – гібрид сенбернара і колі, якого привіз із Каліфорнії на Клондайк копач Луїс Бонд. Інші собаки, на кшталт Керлі та Куни, «списані» з тварин, про яких Джек Лондон прочитав у книзі Егертона Янга «Мої собаки на Півночі».

<p>4</p>

Китайська лотерея… Відсилання до популярної, але нелеґальної азартної гри (тепер називається кено), яку привезли до Сполучених Штатів китайські імміґранти.