Мисливські усмішки. Остап Вишня

Чтение книги онлайн.

      Школа була не проста, а «Міністерства народнього просвєщенія». Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тоді «комплексна система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, і ніколи люто.

      Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. І бачите, як пише? «Як муха дише». А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?

      У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то – не пани. Частенько-бо було батько посилає з чимось до барині в горниці, а посилаючи, каже:

      – Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.

      «Велика, – думав я собі, – значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба».

      Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одного боку – цілував барині ручку (явна контрреволюція), а з другого – клумби квіткові їй толочив. А раз заліз на веранду і понабурював у хатні квіти (явні революційні вчинки).

      Чистий тобі Мандональд. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша.

      Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є.

      І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу:

      – Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революція! Я тобі покажу, як триста літ із нас… і т. д. і т. ін.