Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття. Коллектив авторов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ приміщення мало значну висоту (3–3,5 м). Стелю («повалу») виготовляли з товстих пластин чи півколод, які з’єднували поміж собою кілками. Її зазвичай підтримували один – три поздовжні сволоки («ґраґарі», «драґарі»). Внутрішніх стін ніколи не білили, лише їхню нижню частину («в ріст») періодично мили теплою водою.

      Переважали чотирисхилі «дахи» («верхи») на кроквах («крокви», «крікви», «кролі», «кровлі», «кізли»), вкриті житніми сніпками. Їх робили досить стрімкими: відношення висоти видимої частини зрубу до висоти даху здебільшого коливалася в межах 1: 2,5 – 1: 3,5[19]. Верхні вінці («платви», «вінці»), у які врубували крокви, могли лежати в одній площині зі стіною або поза нею, переважно на власну ширину чи й більше (на 0,5 м). Зазвичай усю поверхню даху вкривали сніпками, зв’язаними при колосі «в головку» («головáчки», «кички», «китиці», «снíпки», «боги», «жу^’ пи»). Їх укладали коренем додолу, що надавало усій поверхні даху східчастої фактури. Гребінь даху («гребінь», «верх», «вершок», «вовк», «баран») вивершували валом зволоженої та добре втоптаної м’ятої соломи і закріплювали «кізлами» («кізлинім», «кізлинами»).

      Загалом, бойківське житло відзначалося надзвичайною гармонійністю, довершеною композиційністю як у цілому, так і у співвідношенні окремих елементів. Зокрема, як встановив відомий український мистецтвознавець П. Жолтовський, на причілковому фасаді хати п’ять головних точок (вершина і два окапи даху, краї підвалин) можна було вписати в коло. Водночас основні горизонтальні параметри з боку головного фасаду (довжина гребеня даху, стріхи, зрубу і т. п.) перебували у співвідношенні так званого «золотого перетину» з висотами усієї будівлі, солом’яного покриття, видимої частини стін тощо.

      У ХІХ – на початку ХХ ст. на Лемківщині побутували двори з вільним розташуванням споруд та зімкнуті двори («довга хижа»). Зімкнутий двір був основним типом забудови в південних і південно-східних районах. Водночас такі двори спорадично траплялися в окремих селах на заході галицької Лемківщини (хоча тут вони поступались вільному типу забудови)[20]. Не зважаючи на те, що дослідники відзначають подібність шляхів розвитку лемківських і бойківських зімкнутих дворів, між ними спостерігається й певна відмінність – житлова камера в лемківській «довгій хижі» практично завжди займає крайнє місце у блоці. Щодо планування житлового зв’язку (як у складі зімкнутого двору, так і в окремому житлі), то для лемків були характерні споруди як однорядові («хата» + «сіни», «хата» + «сіни» + «комора»; «хата» + «сіни» + «хата» + «комора» тощо), так і дворядкові, у яких по ширині житлового приміщення виділяли «ванькир» чи «комору» («хата» + «сіни» + «хата» / «комора»; «хата» / «ванькір» + «сіни» + «хата»; «хата» / «ванькір» + «сіни» + «хата» / «комора» та ін.).

      Для будівництва хати використовували смереку, ялицю, рідше бук. Стіни складали у зрубній техніці («сруб», «струб»). Вінці в’язали з колод («кругляків»), брусів, півколод («протіс», «плениць») і дошкоподібних пластин («швелів», «швалів»). СКАЧАТЬ