Листи до Феліції (1912). Франц Кафка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ а і я нічого схожого у Вас не зауважив, – тоді нам не тільки варто було б, але навіть просто необхідно спробувати про цю подорож як слід домовитися. Бо короткий, для подорожі Палестиною закороткий термін нашої відпустки нам доведеться вичерпати до самого денця, а досягти цього можна, тільки найкращим чином підготувавшись і заздалегідь дійшовши щодо всіх приготувань повної взаємної згоди.

      В одному тільки я мушу зізнатись, як не кепсько це звучить і як не погано в’яжеться з усім попереднім: я вельми неакуратний у листуванні. Втім, справа стояла б іще гірше, якби я не мав друкарської машинки, бо навіть коли у мене зовсім немає настрою на лист, кінчики пальців завжди тут як тут. Утім, в нагороду за це я ніколи не чекаю і пунктуальних відповідей від адресата; навіть чекаючи на відповідний лист день у день з дедалі більшим нетерпінням, я зовсім не сумую, коли листа немає, коли ж він нарешті приходить, я, буває, навіть лякаюся. Зараз, закладаючи в машинку новий лист, я помічаю, що, мабуть, передав куті меду, малюючи власний важкий характер. Що ж, якщо я і справді припустився такої похибки, по заслузі мені, не треба було братися за це послання на шостій годині робочого дня, та ще й писати його на машинці, до якої я ще не зовсім принатурився.

      А проте, а проте – до речі, єдиний недолік писання на машинці якраз у тому, що часом отак заборсаєшся, – навіть якщо у Вас виникають сумніви щодо того, щоб узяти мене з собою в подорож у якій завгодно ролі – товариша у дорозі, проводаря, баласту, тирана, – так само як і сумніви щодо мене як кореспондента (поки сама знаєш, у нас мова лише про це), – не варто поспішати з негативними рішеннями, може, краще все ж спробувати мене в одній із цих іпостасей?

Щиро ВашД-р Франц КафкаPrag, Pořič 7

      28.09.1912, субота

      Шановна пані!

      Даруйте, що пишу Вам не на машинці, але мені так неймовірно багато треба Вам розповісти, машинка ж стоїть у коридорі, до того ж лист видається мені настільки невідкладним, а у нас в Чехії сьогодні свято[1] (що, втім, з найвищим пробаченням пов’язано не так уже міцно), до того ж машинка пише, як на мене, недостатньо швидко, погода сьогодні чудова, вікно у мене відчинене (але я завжди живу з відкритими вікнами), в контору я, чого давно вже не траплялося, прийшов наспівуючи, і якби на мене не чекав тут Ваш лист, я б і уявити не міг, з якої неволі мені у святковий день йти на роботу.

      Як я дістав Вашу адресу? Ви ж не про це питаєте, коли питаєте про це. Що ж, Вашу адресу я просто виканючив. Спершу мені назвали тільки якесь акціонерне товариство, але воно мені не сподобалося. Потім я дізнався Вашу домашню адресу, щоправда, без номера квартири, а вже потім і сам номер. Отримавши адресу, я заспокоївся і тим більше не писав: володіти адресою, на мою думку, це вже було щось, а крім того, я боявся, що адреса неправильна, бо, справді, хто такий цей Іммануїл Кірх? А немає нічого сумнішого, ніж лист, надісланий не на ту адресу, це вже й не лист зовсім, а радше зітхання. І тільки довідавшись, що на Вашій вулиці стоїть кірха Св. Іммануїла, і розшифрувавши таким чином скорочення Іммануїл Кірхштрассе, я знову заспокоївся. Щоправда, тепер мені до Вашої адреси бракувало вказівки на сторону світу, в Берліні це ж майже неодмінна ознака будь-якої адреси. По моїй голові, я поселив би Вас де-небудь у північній частині міста, нехай навіть це і бідні місця, як мені чомусь здається.

      Але і крім клопоту з адресою (тут, у Празі, ніхто до пуття не знає, який у вас номер будинку – 20 або 30) – чого тільки не довелося витерпіти цьому моєму сердешному листові, перш ніж він був написаний. Тепер, коли двері між нами починають відкриватись або принаймні коли ми взялися за клямки з двох боків, я можу, а мабуть що, і зобов’язаний у цьому зізнатись. Які тільки комизи не нападають на мене, пані! Нервові дивацтва падають на мене безперервним дощем. То я хочу одного, то за секунду геть іншого. Уже зіп’явшись сходами, я все ще не знаю, в якому стані увійду до себе в квартиру. Доводиться нагромаджувати в собі різні нерішучості, поки вони не переростуть в якусь маленьку рішучість або ось у лист. Як же часто – без перебільшення, вечорів десять – я перед сном складав той свій перший лист до Вас. Але це одна з моїх бід: нічого з того, що я ретельно продумав заздалегідь, я згодом не в змозі записати разом, як стій. У мене дуже слабка пам’ять, але навіть найпрекрасніша пам’ять не допомогла б мені точно відтворити нехай навіть найменший, заздалегідь придуманий або просто намічений пасаж, бо всередині кожного речення є зв’язки і переходи, що залишаються наче підвішеними. Зберусь я записати фразу – переді мною самі уламки, вони нагромаджуються і заступають ціле, я не бачу просвіту ні поміж них, ні за ними, так що якби на те воля моєї млявої натури, хоч бери й кидай перо. Проте я і далі розважав над тим листом, я ж іще не зважився його написати, а подібні роздуми – найкращий спосіб утримати мене від рішення. Одного разу, пам’ятаю, я навіть серед ночі схопився з ліжка, поклавши собі негайно записати дещо щойно для Вас придумане. Але зараз же ліг назад, адже – і це друга моя біда – подібний поспіх здався мені жахливою дурістю, я картав себе і запевняв, що такі ясні думки легко зможу записати і завтра вранці. СКАЧАТЬ