Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ у власному домі під час нашесть – денікінських та бандитських – сільських євреїв, одного разу став з рушницею в руках. Важко переживав втрату синів, не прийняв у душу радянську владу, отож не раз підпадав під всілякі реквізиції та утиски… На шматок хліба заробляв ковальським молотом. Під кінець свого проживання в селі почав попивати.

      Трудні життєві дороги пройшли і дочки Онуфрія Давидовича. Найстарша – Тетяна. Найбільшу «охотку», як казали у селі, мала до коней, працювала з ними, доглядала їх краще за хлопців, коні у неї аж вилискували. Вийшла заміж за батрака, великого посагу батько дати не міг (багато дітей), землі майже не мав. Дав корову та пів десятка овечок. Громада Володькової Дівиці виділила молодятам шість десятин невдобій – супіску за селом. За це вони кілька років випасали громадську череду. Хату сплели з лози, обмазали її глиною. Пасли-випасали череду, а тирлувати пригонили на свої невдобія. І переорювали землю на пар, удобрювали. Нарешті земля зародила. Працювали на ній двоє – Тетяна та Андрій, як прокляті, як каторжні. Й росли статки. Появилися клуня, хлів, комора, пара коней. Фундували нову хату – дерев’яну, на помості. Здавалося, тільки б жити. А тут – колективізація. Землю віддай, худобу віддай. Віддати – нажите таким трудом? («Дайте пожити, я й року не пожив», – казав Андрій.) Отже, в колгосп не пішли. Обклали їх «по твердому» один раз, другий. Прийшли описувати. А ту ще трапилася лиха притичина. Побачивши, що до хутора йде комнезам, Андрій закинув у бур’яни «австріяка» – гвинтівку, яку приніс з австрійського фронту, патрони ж з цинковки спішно висипав у корито для свиней, накидав туди бур’яну… Сидять комнезамівці посеред двору на моріжку, списують на папір Тетянине та Андрієве добро, а порося тим часом проломило дірку в загорожі й біжить через двір з патроном в зубах. Андрія забрали одразу й одправили в Архангельську область. За Тетяною прийшли через два тижні.

      …Вечоріє. Весна. Роскаль. Веде міліціонер Тетяну та ще одного «куркуля» селом, у чоботі у нього хлипає та джв’якає. Тетяна та другий заарештований теж місять багнюку, й тоді «куркуль» каже міліціонерові: «До Ніжина – п’ятнадцять верств. Не дійдемо ми туди до ночі. І в тебе он у чоботях хляпотить. Ондечки живе мій кум. Заночуймо у нього, повечеряємо, може, й по чарці вип’ємо. А вранці кумів хлоп’як запряже коня й одвезе нас у Ніжин». Міліціонер подумав і погодився. «Куркуля» забрав із собою до хати, а Тетяну, для страховки, замкнув у коморі. Сидить Тетяна в коморі й мліє душею, серце їй болить, плаче: ні не свою лиху долю оплакує, а шкода їй покинуту негодовану худобу. Корова, либонь, жалібно стогне, недоєна, у неї мале телятко, свині верещать. Її забрали зненацька, вона не встигла навіть нічого сказати сусідам. Як же їй жаль худібоньки, виплеканої власними руками!.. Тетяна знає, куди її ведуть, знає, що не вернеться на хутір, мабуть, і хутора вже ніколи не побачить, і худібки своєї, але жаль до живини крає її серце. У коморі лише одне невелике віконечко під самою стелею. Підставила кадібець, вийняла віконце з рамою, вилізла СКАЧАТЬ