Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ніж про Точоного. Ох, тая слава! Така крихка, така примарна. Та ще коли приміряти її до людського життя. Ще крихкішого й марнішого. Звитяжні були обидва, Січкар пережив страшенну трагедію – всю його родину порубали шаблями денікінці. Обидва допускали прорахунки, а може, й щось більше, не в тому справа. І ось Січкар вимагав судити Точоного за Дорогінську трагедію. До війни її урочисто відмічали щороку.

      …Ішов Україною Махно, наблизився до Ніжина, й там вирішили дати відсіч. Зібрали працівників ГПУ, двох воєнізованих заводів, колишніх партизанів, мобілізували ніжинських візників… Фантасмагорична картина – сто сімдесят фаетонів, бричок, прольоток з озброєними, але не готовими до бою ополченцями, на яких з-за кладовища вилетіла махновська кіннота. Розшалілі коні мчали полем фаетони, брички, вітер тріпав кучерські бороди… Врятувалося лише кілька чоловік. Один з них – Минька, мій односелець, пізніше – заслужений артист УРСР, керівник хору Південно-західної залізниці. Шабля ударила його плазом. Минька підібрали, відлежувався по госпіталях, воював, а коли вернувся до Ніжина, побачив своє прізвище на стелі серед прізвищ інших загиблих. Пішов до секретаря ніжинського окружкому партії, який теж побував під Дорогінкою й також залишився живий, обнялися, поцілувалися, закурили. І тоді Минько каже: треба зрубати з каменя моє ім’я, я – живий. А секретар нагнувся до нього, й на відповідь: з’їдь з Ніжина к такій матері, щоб я тебе не бачив. До завтра з’їдь. Інакше – розстріляю. Ти знаєш, скільки ми заплатили за ту каменюку?

      Про це мені розповідав сам Минько. Через тридцять, і сорок, і п’ятдесят років Січкар вимагав для Точоного розстрілу за Дорогінську трагедію – Точоний очолював оту фаетонну армаду й нібито до ладу не провів розвідку.

      Того всього вже немає. Либонь, ніхто його й не згадає, окрім мене, а то ж була гаряче, шалене, кров’ю напоєне життя, в якому рвалися нерви, вибухали серця і замерзала в жилах кров. За віщо? Задля чого? Щоб потім… Ет, всі ми знаємо все й так. Як і оте, банальне: історія нічого не навчає. Партизани, банди, привезені з Москви «від Леніна» (від Троцького) золоті п’ятірки – на розгортання боротьби, які потім хтось привласнив, а по тому перестрілялися просто на засіданні штабу; й дореволюційний вчитель Іваненко, борець за правду, з істинною вірою в світле прийдешнє, і командир партизанського загону Петро Маруня, який, побувавши в НКВД, замкнувся, обгородився високим парканом і уникав людей. Нічого того немає. Може, й не було?

      Одначе, на мою думку, всі ті трагедії менш повчальні та маліють перед трагедією роду моєї матері, роду Бутків із Володькової Дівиці, згодом Червоних Партизанів (нині назву повернуто), що на захід від Ніжина. Веркиївка – на північний схід, Червоні Партизани – на північний захід, вони – ніби двоє ніжинових крил, двоє сіл із населенням ще до революції більше як по десять тисяч душ, розташовані на майже однаковій відстані від міста. І ландшафт їхній схожий – ліси та болота, і історія буйна та славна СКАЧАТЬ