Подорожі Лікаря Дуліттлa. Підготовка. Хью Джон Лофтинг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ холодним, однак чоловік мав на собі стільки одежин, що виглядав як подушка, закручена в рулон ковдр. Я спитав його, чи не буде він так ласкавий сказати, котра година.

      Полковник зупинився, щось прогарчав і вирячився на мене, його червоне обличчя стало ще червонішим, а коли він заговорив, то це звучало так, наче корок вилітає із пляшки з імбирним пивом.

      – Ти можеш собі хоч на мить уявити, – просичав він, – що я стану розстібувати всі свої ґудзики тільки для того, щоб сказати час такому малому хлопчиськові, як ти?! – І він потупав по вулиці далі, бурмочучи прокльони сильніше, ніж будь-коли.

      А я, остовпівши на хвилину, дивився йому вслід і гадав, скільки ж років мені має виповнитися, щоб він зволив завдати собі клопоту витягти свого годинника. А потім, геть зненацька, дощ ушкварив мов із відра.

      Я ще ніколи не бачив такої потужної зливи. Надворі потемніло, як уночі. Здійнявся вітер, громи прокочувалися небом, спалахували блискавки, і за кілька секунд узбічні канави перетворилися на бурхливі потоки. Не було жодного місця, де б можна було заховатися, тож я нагнув голову і помчав додому наперекір зустрічному вітрові.

      Я не встиг далеко пробігти, як моя голова вдарила у щось м’яке, так що я з несподіванки плюхнувся задом на бруківку. Підвів голову подивитися, в кого це я врізався. Навпроти мене, як і я, сидів посеред мокрої дороги маленький огрядний чоловічок із надзвичайно добрим обличчям. На ньому був зношений циліндр, а в руці він тримав невеликий чорний саквояж.

      – Я прошу пробачення, – перепросив я. – В мене була опущена голова і я не побачив, що ви йдете назустріч.

      На моє здивування, замість того, щоб розлютитися, що його збили, чоловічок почав реготати.

      – Ти знаєш, – промовив він, – це нагадує мені часи, коли я був у Індії. Одного разу я, так само нахилений, тікаючи від грози, влетів у жінку. Але вона несла на голові глек із патокою, так що я кілька тижнів мав на голові солодкі ковтуни і мухи переслідували мене повсюдно. Я тобі не зробив боляче?

      – Ні, – відповів я. – Зі мною все гаразд.

      – Взагалі-то це була настільки ж моя вина, як і твоя, – сказав маленький чоловік. – Я теж був нагнув голову. Але дивися, ми не мусимо отак сидячи розмовляти. Ти, мабуть, змок до нитки. Про себе я знаю точно. Як далеко тобі треба йти?

      – Мій дім на другому кінці міста, – відказав я, коли ми підвелися.

      – Господи, та це ж була мокра бруківка! – вигукнув він. – Констатую, що періщить, як ніколи. Ходімо до мене додому, нам треба просохнути. А така сильна гроза не може тривати довго.

      Він узяв мене за руку, і ми разом побігли по дорозі у зворотному напрямкові. Поки ми бігли, я почав дивуватися, ким би міг бути цей смішний маленький чоловічок і де він мешкає. Я був для нього повним незнайомцем, і все-таки він веде мене у свій дім обсушитися. Така відмінність у порівнянні зі старим червонопиким Полковником, який відмовився навіть сказати мені, котра година! Нарешті ми зупинилися.

СКАЧАТЬ