Ці слова записав один із учнів Кнехта. Ними ми й закінчуємо свою розвідку про Гру в бісер.
Життєпис магістра Гри Йозефа Кнехта
Покликання
Про походження Йозефа Кнехта ми нічого не дізналися. Як і багато інших учнів елітарних шкіл, він або рано лишився сиротою, або жив у несприятливому середовищі, і його забрала звідти й усиновила Виховна Колегія. В кожному разі, йому не довелося переживати конфлікту між школою і родиною, що обтяжує молоді роки стільком обдарованим юнакам, утруднює їхній вступ до Ордену, а деяким ще й ламає вдачу, робить її важкою і суперечливою. Кнехтові пощастило: він ніби народився для Касталії, для Ордену, для служби у Виховній Колегії, йому ніби змалку судився такий шлях; і хоч він добре пізнав труднощі духовного життя, а все ж трагедію кожного, хто прирікає себе служінню рухові, пережив безболісно. Але присвятити особі Йозефа Кнехта таку велику розвідку нас звабила не стільки сама ця трагедія, скільки тиха, ясна, промениста наполегливість, з якою він творив свою долю, розвивав свій хист, здійснював своє призначення. Як усі видатні люди, він мав свого генія, daimonion[15], і свою amor fati[16][17], але його amor fati здається нам вільною від похмурого фанатизму. Щоправда, ми не знаємо того, що сховано в глибині людської душі, і пам’ятаємо, що історія, хоч би як тверезо, з якою діловитою об’єктивністю вона була писана, завжди лишається поезією, а третій вимір поезії – вигадка. Адже нам зовсім не відомо, – коли звернутися до великих прикладів, – як жилося, радісно чи тяжко, Йоганнові Себастіанові Баху або Вольфгангові Амадеєві Моцарту. У Моцарта ми вбачаємо надзвичайно зворушливу, милу грацію рано дозрілого генія, а в Баха – повчально-втішне погодження зі стражданням і смертю як з батьківською волею Бога, але це знання про них ми винесли не з їхніх біографій чи з фактів їхнього приватного життя, що дійшли до нас, а тільки з їхніх творів, з їхньої музики. Далі, до того Баха, біографію якого ми знаємо і образ якого склали собі з його музичних творів, ми несамохіть доточуємо і його посмертну долю: у своїй уяві немов бачимо, як він ще за свого життя знав і мовчав, усміхаючись, що зразу ж після смерті всі його твори забудуть, а рукописи їхні підуть на макулатуру, що замість нього один із його синів стане «великим Бахом» і досягне успіху, що після свого воскресіння його музика зіткнеться з непорозуміннями і варварством фейлетонної доби тощо. Так само ми схильні приписувати чи накидати ще квітучому, поринутому у вир творчої праці Моцартові свідомість того, що йому буде затишно в обіймах смерті, ранню певність у своїй приреченості. Там, де лишився твір, історик не може діяти інакше – він розглядає той твір разом з життям його творця, як дві нероздільні СКАЧАТЬ
15
16
Відданість долі
17