Таємний сад. Фрэнсис Элиза Бёрнетт

Чтение книги онлайн.

      «Я ніколи не подобаюся людям, і люди не подобаються мені, – пролунало у її голові як вирок. – Я ніколи не вміла спілкуватися, як діти Кровфорда. Вони завжди весело розмовляли, сміялися й галасували».

      Вона згадала червоногруду пташку, її спів, дерево, на якому та сиділа, і зупинилася, мов вкопана.

      – Гадаю, це дерево росте в таємному саду. Ні, я впевнена в цьому, – промовила рішуче. – Там була стіна, але не було хвіртки.

      Мері повернулася в перший фруктовий сад і знайшла там старого, який перекопував грядки. Вона зупинилася й кілька хвилин холодно дивилася на нього.

      Він не звертав на неї уваги, тож вона, нарешті, заговорила першою:

      – Я була в інших садах.

      – Тобі ніщо не завадило, – буркнув він у відповідь.

      – Я зайшла у фруктовий сад.

      – Там біля хвіртки собак немає.

      – Але там немає хвіртки в інший садок, – сказала Мері.

      – У який садок? – запитав він грубо й на секунду перестав копати.

      – По той бік муру, – відповіла Мері. – Там є дерева – я бачила їхні верхівки. На одному з них сиділа пташка з червоною грудкою й співала.

      На її превеликий подив вираз похмурого обвітреного обличчя стариганя неймовірно змінився. По ньому повільно розповзлася усмішка, й Мері раптом подумалося, що людина набагато красивіша, коли усміхається. Раніше таке ніколи не спадало їй на гадку.

      Садівник раптом обернувся в бік фруктового саду й почав свистіти – тихо й ніжно. Спантеличена Мері не могла втямити, як цій похмурій людині піддавалися такі пестливі звуки. Та в наступну хвилину сталося ще неймовірніше: вона почула м’який шелест крил у повітрі – це летіла до них та сама пташка з червоною грудкою. Вона сіла на великий брилі землі, неподалік від чоловіка.

      – Ось вона, – ласкаво промовив садівник і став говорити з пташкою, наче з дитиною: – Ти де була, маленька жебрачко? Я тебе тільки сьогодні побачив!

      Пташка нахилила голівку набік і дивилася прямо на нього своїми блискучими оченятами, схожими на крапельки чорної роси. Вона, здавалося, нітрохи не боялася садівника, стрибала й швидко довбала дзьобом, відшукуючи насіння й комах. У серці Мері ворухнулося якесь дивне почуття, бо пташка була весела й красива, й за вдачею нагадувала людину. В неї було маленьке товсте тільце, тоненький дзьоб і стрункі ніжки.

      – Вона завжди прилітає, коли ви її кличете? – майже пошепки запитала дівчинка.

      – Так, майже завжди. Я знаю її відтоді, як вона була маленьким пташеням і вилетіла з гнізда в іншому саду, а перелетіла через мур вже не змогла, бо була дуже слабка. В ці кілька днів ми й подружилися. Коли вона знову полетіла на той бік стіни, всі інші птахи вже покинули гніздо. Вона залишилася зовсім одна й повернулася до мене.

      – Що це за пташка? – запитала Мері.

      – А ти не знаєш? Це вільшанка, ласкава, СКАЧАТЬ