Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-Мазох

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ постукало щось у вікно. Коли добра жінка відчинила двері, то побачила на порозі Смерть, правду кажу, живісіньку Смерть. Жінка злякалася не на жарт.

      – Якщо ти прийшла за мною, то я мушу приготуватися.

      – Ні, любонько, – відказала на те Смерть. – Я прийшла забрати хлопчика.

      Бідна жінка заплакала, затремтіла всім тілом, а Смерть тим часом взяла дитину на руки й уже хотіла йти з ним геть, але Довбуш відважно почав боронитися, пручатися й кричати. Мати підбігла заспокоїти маля. Раптом Смерть помітила грушу й усміхнулася.

      – О, – мовила вона. – Що за чудові грушки серед лютої зими.

      – Ой, люба Смерте, з моїми старечими кістьми я вже не годна вилізти на дерево. Полізь і зірви одну грушку дитині, щоб вона заспокоїлася. І собі візьми скільки хочеш.

      Смерть не довго роздумувала, віддала дитя матері, а сама подряпалася на дерево, наїлася грушок, нарвала з собою, та коли захотіла злізти, дерево її не відпустило, міцно тримало гілляччям, немов залізними руками.

      – Попалася, голубонько, – зраділа матір. – Будеш сидіти там так довго, аж доки подаруєш вічне життя моєму синочкові.

      Не про себе думала добра жінка, а про свою дитину.

      Але Смерть і чути про те не хотіла, аби помилувати Довбуша. Тоді жінка зайшла до хатини, а Смерть покинула на дереві на цілу ніч, і та стукотіла кістками від холоду, як калатало. А вранці Смерть уже готова була укласти мир з бідолашною жінкою.

      – Вічне життя я нікому не можу подарувати, – сказала вона. – Але твого сина не візьме ні вогонь, ані вода, ні бартка, ані шабля, тільки замовлена куля. Згода?

      Матір була задоволена такою обіцянкою й відпустила Смерть. Ось так, Довбуша не могли убити вогонь та вода, не брала ні бартка, ні шабля, ані звичайна куля.

      Коли ж йому виповнилося двадцять літ, був він таким високим та ставним, що дивився на людей згори вниз, як церква дивиться своїми банями на хатки внизу, а як вже посилав свою кулю, то вона завжди потрапляла в ціль.

      Тоді ще було так, що пани віддавали євреям в оренду церковні ключі. Якоїсь неділі прийшов наш Довбуш до церкви й побачив єврея з ключами за паском, той торгувався з громадою про плату за вхід. Але бідні селяни не могли зібрати стільки, скільки вимагав Мошко. Священник уже стояв перед вівтарем, хор почав співати, тоді Довбуш вхопив єврея за пасок і сказав:

      – Нам не потрібний ні ти, ані твої ключі, – і шпурнув його через церковний тин на копицю сіна. Той скотився вниз і погнав додому. Довбуш одним махом вийняв двері із завіс та й кинув їх услід євреєві. Так селяни зайшли до церкви, не сплачуючи євреєві мита.

      Несправедливість чиновників, пихатість шляхти, жадібність євреїв, що важким тягарем гнули додолу бідний народ, обурювали щире Довбушеве серце. Він зібрав навколо себе найвідважніших та найшаленіших легінів і подався в гори, оголосивши війну поневолювачам.

      Коли я його розшукав, Довбуш був уже отаманом усіх СКАЧАТЬ