Останні свідки. Соло для дитячого голосу. Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тварини. Навесні у радіусі кількох кілометрів… Навколо дитбудинку… Не розпускалося жодне дерево, тому що з’їдалися всі пуп’янки, ми здирали навіть молоду кору. Їли траву, всю підряд їли. Нам дали бушлати, у цих бушлатах ми проколупали кишені й носили із собою траву, носили й жували. Літо нас рятувало, а взимку ставало дуже важко. Маленьких дітей, нас було близько сорока, поселили окремо. Ночами – плач. Кликали маму й тата. Вихователі й учителі намагалися не вимовляти при нас слово «мама». Вони розповідали нам казки й підбирали такі книжки, аби там не було цього слова. Якщо хтось раптом вимовляв «мама», ми одразу починали плакати. Невтішний плач.

      Учитися я знову пішла в перший клас. А вийшло так: перший клас я закінчила з похвальною грамотою, але коли ми приїхали в дитбудинок і в нас запитали, в кого «переекзаменівка», я сказала, що в мене, бо подумала: «переекзаменівка» – це і є похвальна грамота. У третьому класі я втекла з дитбудинку. Пішла шукати маму. Голодною та знесиленою в лісі мене знайшов дідусь Большаков. Дізнався, що я з дитбудинку, й забрав до себе в сім’ю. Жили вони вдвох із бабусею. Я зміцніла й почала допомагати їм по господарству: траву збирала, картоплю полола, – все робила. Їли ми хліб, але це був такий хліб, що в ньому було мало хліба. Він – гіркий. У борошно намішували все, що мололося: лободу, квіти горіха, картоплю. Я досі не можу спокійно дивитися на масну траву і їм багато хліба. Ніяк не можу його наїстися… За десятки років…

      Скільки я все-таки пам’ятаю. Багато ще пам’ятаю…

      Я пам’ятаю божевільну маленьку дівчинку, яка залазила до когось на город, знаходила нірку й пильнувала біля неї мишку. Дівчинка теж хотіла їсти… Я пам’ятаю її обличчя, навіть сарафанчик, в якому вона ходила. Одного разу я підійшла до неї, і вона мені… Розповіла… Про мишку… Ми разом сиділи й пильнували тієї мишки…

      Усю війну я говорила й очікувала, що, коли закінчиться війна, ми запряжемо з дідусем коня й поїдемо шукати маму. У дім заходили евакуйовані, я в усіх запитувала: «Ви не зустрічали мою маму?». Евакуйованих було багато, так багато, що в кожному домі стояв баняк теплої кропиви. Якщо люди зайдуть, щоб їм було чогось теплого поїсти. Більше нічого було дати… Але баняк кропиви стояв у кожному домі… Я це добре пам’ятаю. Я цю кропиву збирала.

      Війна закінчилася… Чекаю день, два, за мною ніхто не їде. Мама за мною не їде, а тато, я знала, в армії. Чекала я так два тижні, далі чекати не було сили. Залізла в якийсь поїзд під лавку й поїхала… Куди? Не знала. Я думала (це ж дитяча свідомість іще), що всі поїзди ідуть у Мінськ. А в Мінську на мене чекає – мама! Потім приїде наш тато… Герой! Із орденами, з медалями.

      Вони пропали десь під бобмами… Сусіди потім розповідали – поїхали вдвох шукати мене. Побігли на станцію…

      Мені вже п’ятдесят один рік, у мене є свої діти. А я все одно хочу маму…

      «Такі гарні німецькі іграшки…»

      Таїса Насвєтнікова – 7 років.

      Зараз – СКАЧАТЬ