Цинкові хлопчики. Светлана Алексиевич
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Цинкові хлопчики - Светлана Алексиевич страница 19
Название: Цинкові хлопчики
Автор: Светлана Алексиевич
Издательство: OMIKO
Жанр: Документальная литература
isbn:
isbn:
– А я на третій рік оформляюсь.
– Ти з глузду з’їхала, Бабо Яго?
– Це я в Союзі Баба Яга, а тут – Василиса Прекрасна.
Солдати… Хлопчики… Одні зламаними звідси виходять, їм по вісімнадцять-дев’ятнадцять років. Діти. Багато тут побачили. Багато… Як жінка продається за ящик, та де там ящик, – за дві банки тушонки. Потім цими очима він буде дивитися на дружину. На всіх… Їм тут зіпсували зір. Не треба дивуватись, що вони потім якось не так поводяться в Союзі. Один мій знайомий уже в тюрмі сидить… У них інший досвід. Вони звикли все вирішувати автоматом, силою… Дуканник продавав кавуни, один кавун – сто афгашок. Наші солдати хотіли дешевше. Він відмовив. То це так! – один узяв і розстріляв з автомата всі кавуни, цілу купу кавунів. Спробуй такому наступити на ногу в тролейбусі або не пропустити в черзі. Спробуй!
Мріяла: повернуся додому, винесу розкладачку в сад і засну під яблунею. Під яблуками… А тепер боюся. Від багатьох можна почути, особливо тепер, перед виведенням наших військ: «Я боюсь повертатися до Союзу». Чому? Дуже просто. Ми приїдемо, а там усе змінилось: інша мода за ці два роки, інша музика, інші вулиці. Інше ставлення до цієї війни. Ми будемо білими воронами.
Розшукайте мене за рік. Я вам свою адресу залишу…
Службовка
– Я так вірив, що й тепер не можу це облишити…
І тепер… Що б мені не казали, що б я не читав, щоразу лишаю собі невеличку шпарину. Спрацьовує інстинкт самозбереження. Захист. Перед армією закінчив інститут фізкультури. Останню, дипломну практику проходив в «Артеку», працював вожатим. Там стільки разів промовляв високі слова: піонерське слово, піонерська справа… нині нерозумно звучить… А тоді сльози на очах…
У військкоматі попросив: «Відправте мене до Афганістану…» Замполіт нам читав лекції про міжнародне становище, це він сказав нам, що ми всього лише на одну годину випередили американських «зелених беретів», вони вже перебували в повітрі. Прикро за свою довірливість. Нам втовкмачували, втовкмачували і, нарешті, втовкли, що це – «інтернаціональний обов’язок». До краю дійти ніколи не можу… Поставити у своїх роздумах крапку… «Зніми, – кажу собі, – рожеві окуляри». Виїжджав я не у вісімдесятому і не у вісімдесят першому році, а у вісімдесят шостому. Але ще всі мовчали. У вісімдесят сьомому я вже був у Хості. Ми взяли одну гірку… Семеро наших хлопців поклали… Приїхали московські журналісти. Їм привезли «зелених» (Афганська народна армія), нібито це вони відбили гірку. Афганці позували, а наші солдати в морзі лежали…
До Афганістану СКАЧАТЬ