У війни не жіноче обличчя. Светлана Алексиевич
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу У війни не жіноче обличчя - Светлана Алексиевич страница 17

СКАЧАТЬ танків і “месерів”…»

      Поліна Семенівна Ноздрачова,

      санінструктор

      «Я просила маму… Я її благала: лише не треба плакати… Це діялося не вночі, але було темно, і стояло суцільне голосіння. Вони не плакали, наші матері, що проводжали своїх дочок, вони голосили. Моя мама стояла, як кам’яна. Вона трималася, вона боялася, щоб я не заревіла. Я ж була маминою донькою, мене вдома пестили. А тут постригли під хлопчика, тільки маленьку гривку залишили. Вони з батьком мене не пускали, а я тільки тим і жила: на фронт, на фронт! На фронт! Ось ці плакати, які тепер висять у музеї: «Батьківщина-мати кличе!», «Що ти зробив для фронту?» – на мене, наприклад, дуже діяли. Завжди були перед очима. А пісні? «Вставай, страна огромная… Вставай на смертный бой…»

      Коли ми їхали, нас вразило, що просто на перонах лежали вбиті. Це вже була війна… Але молодість брала своє, і ми співали. Навіть щось веселе. Якісь частівки.

      Під кінець війни у нас уся сім’я воювала. Батько, мама, сестра – вони стали залізничниками. Вони рухались одразу за фронтом і відновлювали дорогу. Медаль «За перемогу» у нас отримали всі: батько, мама, сестра і я…»

      Євгенія Сергіївна Сапронова,

      гвардії сержант, авіамеханік

      «До війни я працювала в армії телефоністкою… Наша частина розташовувалася в місті Борисові, до якого війна докотилася в перші ж тижні. Начальник зв’язку вишикував всіх нас. Ми не служили, ми не солдати, ми були вільнонайманими.

      Він нам каже:

      – Почалася війна жорстока. Вам буде дуже важко, дівчатам. І поки не пізно, якщо хто хоче, можете повернутися до себе додому. А ті, хто вирішить залишитися на фронті, крок уперед…

      І всі дівчата, до єдиної, ступили крок уперед. Нас душ із двадцять. Усі були готовими обороняти Батьківщину. А до війни мені навіть книжки про війну не подобалися, подобалося читати про любов. А тут?!

      Сиділи за апаратами день крізь день, цілодобово. Солдати принесуть нам казанки, під’їмо, подрімаємо тут, коло апаратів, і знову надягаємо навушники. Немає часу помити голову, тоді я попросила: “Дівчата, відріжте мені коси…”»

      Галина Дмитрівна Запольська,

      телефоністка

      «Ми ходили і ходили до військкомату…

      І коли знову прийшли, якого вже разу, не пам’ятаю, військком трохи нас не випихав: «Ну, коли б бодай якусь спеціальність мали. Були б ви медсестрами, шоферами… Ну що ви вмієте? Що ви робитимете на війні?» А ми не розуміли. У нас такого питання не виникало: що ми робитимемо? Хотіли воювати – та й годі. До нас не доходило, що воювати – це щось уміти робити. Щось конкретне. І він нас приголомшив своїм запитанням.

      Я і ще декілька дівчаток пішли на курси медсестер. Нам там сказали, що треба вчитися шість місяців. Ми вирішили: ні, це довго, це не годиться. Були ще курси, на яких навчалися три місяці. Справді, три місяці – це теж, як ми вважали, довго.

      Але ці курси саме добігали кінця. Ми попросили, щоб нас допустили до іспитів. Ще місяць СКАЧАТЬ