У війни не жіноче обличчя. Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і стрельнула по беззахисному лошаті. І можна сказати… За два роки вперше лоша побачила…

      Увечері несуть вечерю. Кухарі: «Ну, молодець снайпер! Сьогодні м’ясо в котлі». Поставили нам казанки і пішли. А дівчата мої сидять, до вечері не торкаються. Я зрозуміла, в чому річ: у плач – і геть із землянки… Дівчата за мною, почали мене всі разом розраджувати. Хутко розхапали свої казанки і нумо сьорбати…

      Отаке було… Так… Не забудеш…

      Уночі у нас, звісно, балачки. Про що ми розмовляли? Звичайно, про домівку, кожна про маму свою розповідала, у кого батько чи брати воювали. І про те, ким ми станемо після війни. Як повиходимо заміж і чи будуть чоловіки нас любити. Командир сміявся:

      – Ох, дівки! Дуже ви гарні, але після війни побояться з вами одружуватися. Рука тверда, тарілкою запустиш у лоба – не промахнешся.

      Я чоловіка на війні зустріла, в одному полку служили. У нього два поранення, контузія. Він війну від початку до кінця пройшов, і потім усе життя був військовим. Йому не треба пояснювати, що таке війна. Звідки я повернулася? Яка? Якщо я говорю підвищеним тоном, він або не помітить, або промовчить. А я його вибачаю. Теж навчилася. Двох дітей виростили, вони закінчили інститути. Син і донька.

      А що вам іще розповісти… Ну, демобілізували мене, приїхала я до Москви. А від Москви до нас ще їхати і кілька кілометрів іти пішки. Тепер там метро, а тоді були старі вишневі садки, глибокі яруги. Один ярок дуже великий, мені через нього треба перейти. А вже стемніло, поки я дісталася сюди. Звісно, я через цей ярок боялася йти. Стою і не знаю, як вчинити: чи то мені повертатися і чекати світанку, чи то набратися хоробрості і – ризикнути. Тепер згадую – і смішно: фронт позаду, хоч що бачила: і трупи, і всіляке, а тут яр перейти страшно. Я досі пам’ятаю запах трупів, змішаний із запахом махорки… Але так дівчиськом і залишилася. У вагоні, коли їхали… Поверталися вже з Німеччини додому… Миша у когось із рюкзака вискочила, так всі наші дівчата аж підхопилися, ті, які на верхніх полицях, стрімголов звідти, пищать. А був із нами капітан, він дивувався: «У кожної орден, а мишей боїтеся».

      На моє щастя, їхала вантажівка. Думаю: проголосую.

      Машина зупинилася.

      – Мені до Дяковського, – кричу.

      – І мені до Дяковського, – відчиняє дверцята молодий хлопець.

      Я – до кабіни, він – мій чемодан до кузова, і поїхали. Бачить, що я у формі, з нагородами. Запитує:

      – Скільки німців вбила?

      Я йому відповідаю:

      – Сімдесят п’ять.

      Він, стримуючи сміх:

      – Брешеш, мабуть, і в очі жодного не бачила?

      А я тут його і впізнала:

      – Колька Чижов? Це ти? Пам’ятаєш, я тобі червону краватку пов’язувала?

      До війни я працювала якось у своїй школі піонервожатою.

      – Марусько, ти?

      – Я…

      – Справді? – загальмував машину.

      – Додому довези, що ж ти посеред дороги гальмуєш? – СКАЧАТЬ