Справа зниклої балерини. Олександр Красовицький
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Справа зниклої балерини - Олександр Красовицький страница 9

СКАЧАТЬ його згорблену постать із валізкою в руках, чи раптово натрапила оком на знайоме обличчя, яке незвично було бачити в цьому сквері.

      – Доброго ранку, Тарасе Адамовичу.

      – Доброго ранку, панно Томашевич, – і відразу зазначив, аби не витрачати час на зайві розпитування: – Я говорив з паном Менчицем.

      Мирослава мовчала. Чекала. Сказати їй зараз те, що збирався, означало б узяти на себе велику відповідальність і купу клопоту на додачу. Тоді можна забути про спокійне розмірене консервування, можливо, він навіть пропустить період дозрівання останніх томатів, які зазвичай найсолодші. З цибулевим конфітюром уже виникли проблеми, про які зараз не хотілось думати. А ще він так і не прочитав листа від мосьє Лефевра, а от-от має прийти ще один – від гера Дитмара Боє з ельзаського Кольмара.

      Гер Боє почав розігрувати дебют двох коней, Тарас Адамович мав намір перетворити його на дебют чотирьох коней. Це мала бути цікава партія. Аби-то балерина зникла, приміром, у січні чи лютому, коли сад та город давали йому перепочинок!

      – Я візьмуся за вашу справу, – нарешті Тарас Адамович вголос вимовив те, над чим розмірковував весь час після першої зустрічі з Томашевич. І одразу подумав, що жоден з керівників розшукової частини не схвалив би його рішення почати приватне розслідування.

      – У Російській імперії, на відміну від наших західних сусідів, це неприйнятно, – сказав би педантичний Репойто-Дуб’яго.

      – Хіба що вам добре за це платитимуть, мій друже, – сказав би Спиридон Асланов, якого відправили у відставку через хабарництво.

      – За наказом імператора закрили навіть довідкові бюро, бо їхня діяльність нагадувала розшукову. Державний розшук не має бажання конкурувати з приватним. Це може бути небезпечно й непросто, – завважив би Красовський, який дуже обережно співпрацював із кримінальним світом Києва.

      – Може, вам просто повернутися на службу? – запитав би Рудий, який у відділі днював і ночував.

      – Я візьмуся за вашу справу, – повторив Тарас Адамович, – однак тільки як приватна особа. Спробую з’ясувати, що сталося. Не можу нічого обіцяти…

      – Я розумію. Дякую, – відповіла вона швидко. І знову повторила:

      – Дякую.

      Мало не пропалила його синім вологим поглядом, ледь торкнула рукою поля солом’яного капелюшка, що ховав від сонця корону з русявого волосся. Курсистки щебетливими зграйками потяглися до центрального входу в приміщення курсів.

      – Вам час на лекцію? – запитав Галушко.

      – Байдуже. Я поясню причину відсутності професорові. Я… Вам потрібні мої свідчення?

      – Так. Саме тому я тут.

      Усміхнулася. Жестом запропонувала присісти на лавку.

      – З чого мені почати? – запитала, коли вони розмістились під розлогим ясенем. Тарас Адамович примостив валізку біля ноги, поклав капелюх на лавку. Міра відклала вбік невеликий ридикюль.

      – Почніть СКАЧАТЬ