.

Чтение книги онлайн.

      – Чекали, – як луна повторив він, а потім перепитав. – Назимов?

      – Я… не впевнена. Але, так, можливо, Назимов.

      Галушко зацікавлено спостерігав за співрозмовниками. Пошкодував, що не прихопив записник. Художник почав із захисту – звинувачував себе у зникненні дівчини, але сподівався, що це не так. Тепер перейшов до нападу – звинувачував суперника. Ідеальний сициліанський захист, войовничий за своєю природою. Цікаво, чи зможе мосьє Лефевр так швидко перейти від захисту до атаки?

      – Отже, того вечора ви не бачили її? – запитала Міра.

      – Ми домовились про зустріч напередодні, в театрі, – сумно відповів гість Тараса Адамовича. – А коли ви бачили її востаннє?

      – Коли вона танцювала, – тихо відповіла Міра.

      – Ви допоможете її знайти? – відволік Тараса Адамовича від роздумів Щербак.

      Господар садиби відповів докладно:

      – Я спробую розібратися в цій справі. Як приватна особа. Можливо, зможу знайти відповіді на запитання, які вас цікавлять. Водночас я маю певні зобов’язання і роботу, від якої не планую відволікатися.

      – Але ж…

      – Дівчина зникла. Я розумію. Ви вже допомогли нам, пане Щербак. Пізніше ми повернемось до розмови з вами, якщо ви не проти. Можливо, в мене виникнуть додаткові запитання чи випливуть нові деталі.

      – Я допомагатиму вам у всьому! – палко пообіцяв художник.

      – Ми будемо вдячні.

      – Ми? – здивовано запитав Щербак.

      – Так, панна Томашевич люб’язно погодилась допомагати мені в цій справі як секретар. Розслідування потребує акуратності.

      Міра усміхнулася. Щербак насупився.

      – Що ж, – сказав він, – ви також завжди можете звернутися по допомогу до мене.

      – Дякую, – кивнув йому Тарас Адамович.

      – Дякую, – луною повторила Міра.

      Ворона з дерева каркнула, наче теж хотіла подякувати.

      Тарас Адамович перевів погляд із дерева на свого гостя:

      – До речі, Олеже Іраклійовичу, де ви взяли мою адресу?

      Гість знітився й почервонів. Розповідати почав не відразу, павза затягувалась і ставала дедалі гнітючою. Міра вже відкрила рота, щоби розітнути тишу запитанням, але гість Тараса Адамовича почав говорити:

      – Я… я хотів підійти до вас ще тоді, в парку. Познайомитися, запитати, чи можу чимось допомогти. Розумієте… – він старанно добирав слова. – Але до вас підійшла якась дівчина, ви розмовляли, я… вирішив не втручатися. Коли ви закінчили розмову, поплівся за вами. Я не стежив, ні. Зовсім не ховався, сподівався, що ви озирнетесь і запитаєте, чого я йду за вами. Я б усе розповів…

      – І ви дійшли до моєї садиби?

      – Я сів у трамвай услід за вами. Думав доїхати до вашої зупинки, вийти й познайомитися.

      – Але не вийшли.

      – Розумієте, я нервувався, не спав усю ніч. Я… заснув у трамваї.

      Міра СКАЧАТЬ