Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Знахар - Тадеуш Доленга-Мостович страница 11

СКАЧАТЬ сюди, чи що?..

      У відповідь почувся тільки тихий зойк.

      «А може, то йому ті міські зробили?» – подумав господар. Від людей із міста всього найгіршого можна чекати.

      Помацав ногою спадистий схил, після роздумів повернувся до коня, відв’язав шнури, які слугували замість віжок, зв’язав їх між собою, тугим вузлом прив’язав до осі та, тримаючись за шнур, спустився вниз.

      – Пане Матеуше, відгукніться, бо темно, – закричав він. – Де ви?

      – Води!.. – почув голос вже біля себе.

      Він схилився і намацав плече.

      – Води не маю, звідки вода? Мусите вилізти нагору. А де ваш кінь?.. Сам додому вирушив?.. Ну ж бо, не підніму вас, спробуйте встати.

      Він притоптав ногами сміття, обперся і шарпнув безвладним тягарем.

      – Руштеся. Далі, далі! Сам не дам ради.

      – Не можу.

      – О-о-о! Не можу! Піднатужтеся. Бо ж не будете тут здихати.

      Руки Баньковського натрапили на густу рідину, яка обліпила волосся. Понюхав свої пальці й запитав:

      – Побили вас, чи що?

      – Не знаю…

      Селянин задумався.

      – Так чи сяк, не будете тут здихати. Тьху!.. Вважайте, у мене є шнурок, аби ви тільки піднялися, то якось підтягнетесь.

      До лежачого, мабуть, поверталися сили, бо він поворушився раз, удруге, але знову впав, хоч Баньковський підтримував його як міг.

      – Нема ради, – вирішив він, – треба йти по підмогу. Напевно, вже люди поприїжджали.

      Видерся з ями і через кілька хвилин повернувся з двома іншими, поясняючи їм, що якісь варшавські розбишаки побили тут Піотровського з Бучинця. Селяни без розмови взялися за роботу і незабаром витягнули пораненого та поклали на возі старого. Зрештою, врятований почувався краще, бо сам сів і почав скаржитися на холод.

      – Тільки штани йому залишили, сволота, – лайнувся один із господарів.

      Тра’ було б до комісаріату, – зауважив інший.

      Баньковський поворушив плечима.

      – Не моя справа. Підвезу його до Бучинця і так по дорозі, а там хай його сини роблять, що хочуть. Чи у відділок, чи як.

      – Так, так, – підтакнули, – певне. Їхня справа.

      Старий підсунув лежачому під голову мішок із сіном, сам сів на голі дошки і потягнув за віжки. Коли виїхали на шосе, він зручніше всівся і задрімав. Кобила сама добре знала дорогу.

      Прокинувся, коли вже зовсім ясно стало на небі. Розглянувся і протер очі. За ним на возі, прикритий якимось рядном, лежав незнайомий чоловік. Велике, набрякле обличчя, чорне волосся, на тім’ї заліплене згустками крові. Баньковський присягнувся б, що ніколи в житті не зустрічав його. А вже на Піотровського з Бучинця зовсім не був схожий. Хіба що зростом і фігурою, бо він також був здоровим мужиком. З-під короткого, дірявого рядна виглядала тонка порвана сорочка, вимазані болотом штани і міські черевики.

      – От СКАЧАТЬ