Син Вовка. Джек Лондон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Вони гадали, що ніхто того не завважує, але товариші лаяли їх нишком і щодалі більше ненавиділи, а Жак Батіст одверто глузував із них і проклинав з ранку до вечора. Але Жак Батіст не був джентльмен.

      Коло Великого Невільничого озера вони закупили собак із Гудзонової затоки, і човни ще глибше занурилися у воду під тягарем сушеної риби й пемікана[6]. Та все одно швидкі води Макензі легко понесли їх до просторів Безплідної Землі. Дорогою вони обстежували кожен струмок, що давав хоч якусь надію, але золота мара тікала від них далі й далі на північ. Біля Великого Ведмежого озера, пригнічені звичайним страхом перед невідомими землями, провідники почали тікати. А у Форті Доброї Надії останні з них і найвідважніші повернули свої човни проти небезпечної течії, згинаючись під опором кодоли. Зостався самий Жак Батіст. Хіба ж він не пообіцяв мандрувати аж до вічного льоду?

      Тепер вони дедалі частіше зверталися до брехливих карт, що їх накреслено здебільше на підставі чуток. Знали, що треба поспішати, бо вже минуло літнє сонцестояння й насувала арктична зима. Обійшовши понад берегом затоку, де Макензі вливалася в Льодовитий океан, вони повернули до гирла річки Літл-Піл. Потім почалася тяжка дорога проти води, і обидва ледарі поводилися ще гірше, ніж досі. Мусили тягти човни на кодолах, штовхати жердинами й переносити через пороги та переправи – цих тортур було досить, щоб викликати в одного глибоку огиду до ризикованих учинків, а другому промовисто показати, чим насправді є пригодницька романтика. Одного разу вони збунтувались, але коли Жак Батіст почав їх лаяти останніми словами, вони принишкли, мов хробаки. Тоді метис налупцював їх обох, і побитих та скривавлених, поставив до праці. Уперше в житті їм довелося скуштувати твердої руки.

      Залишивши свої човни коло верховин річки Літл-Піл, вони згаяли решту літа на те, щоб здолати вододіл між Макензі та Вест-Ретом. Невеликий струмок Вест-Рет був притокою річки Поркюпайн, що впадала до Юкону там, де цей великий водний шлях Півночі перетинав полярне коло. Але вони програли в перегонах із зимою: якось їхні плоти застрягли серед товстого шереху, і довелося похапцем вивантажувати все добро на берег. Тої ночі річка кілька разів замерзала й скресала; на ранок мороз скував її зимовим сном.

      – Мабуть, звідси тільки яких чотириста миль до Юкону, – зважив Слоупер, виміряючи нігтем великого пальця масштаб на карті.

      Нарада, що на ній обидва ледарі тільки нарікали й охкали, вже доходила до кінця.

      – Тут був пост Гудзонової затоки, але то давно, не тепер, – сказав Жак Батіст.

      Його батько, що служив у Хутряній компанії, колись бував у цих краях і відморозив собі два пальці на ногах.

      – Здурів, чи що? – вигукнув хтось із гурту. – Невже більше не буде білих людей?

      – Не буде, – впевнено мовив Слоупер. – Проте від Юкону до Доусона лише п’ятсот миль, а звідси близько тисячі.

      Везербі СКАЧАТЬ