Диктатор. Сергій Постоловський

Чтение книги онлайн.

      – Такий вже я є, – каже Френк, і співрозмовник чує якийсь хрип у грудях Лейла.

      – Як здоров’я? – питається він.

      – Ще дихаю, – у відповідь тихо мовить Френк.

      І знову мовчання. Занадто сильні і вперті ті двоє, що сидять на одній лавці і споглядають квітневе небо їхнього Нью-Йорку.

      – Майкле! – каже Френк, і слова застрягають у нього в горлі.

      – Так, Френку, – Майкл обертається до нього.

      – Ти знаєш мене усе життя. Ми… те, що було… але… не знаю… в тому є і моя провина…

      – І моя теж, – Майкл кладе руку йому на плече і легенько стискає.

      Вони мовчать, усі слова зайві.

      – Ми неодмінно потрапимо до пекла, Майкле, – каже Френк.

      – Не ми перші, не ми останні. Та й ти ж знаєш, що я не вірю ані в пекло, ні в рай. Ні в Бога, ні в чорта.

      – Знаю, друже. Твоя віра – ЦРУ. У цих трьох страшних та холодних буквах викарбовано усю твою долю, весь твій шлях.

      – А твій?

      – Я відійшов від справ. І це трапилось п’ять років сім місяців і тринадцять днів тому. У день нашої останньої з тобою зустрічі.

      У пам’яті Френка і Майкла виникає одна й та сама картина.

      Вони сидять у засідці. Їх десятеро. Двоє американців та вісім моджахедів. Молоді хлопці, яким щойно усміхнулося життя. Радянська колона має йти за півгодини. Інформація точна і перевірена. Френк намагається не дивитись на Майкла. Він ще не знає, що повернутися мають тільки двоє – він та Майкл. Це його не бентежить. Як і сама війна. Як і таліби, яких вони з Майклом створювали, навчали, приборкували та вели у бій.

      То не перша спільна війна для них. Були й інші. Але цього разу Френк Лейл прийняв рішення, що для нього вона стане останньою. Він навіки покінчить зі своїми війнами. Так само він зробить і з ЦРУ. Раз і назавжди. Урешті-решт він має право жити життям чесної людини. Так хотів його батько. Так колись хотів і він сам.

      – Ти знаєш, Френку, іноді я заздрю тобі. Але… чи став ти щасливим за той час, який минув із дня нашої останньої зустрічі?

      Френк Лейл ігнорує питання Майкла.

      – Не мовчи! Не в тому ми з тобою вже віці, аби уникати незручних для нас питань. Сміливість – вона не у нашій спроможності вбивати інших. Вона у нашій силі визнавати правду і свої помилки.

      Френк кладе газету на лавку, і вітер одразу підхоплює її. Френк проводжає сторінки своїм поглядом, а потім каже:

      – Напевно, я народжений не для щастя. Моїм народженням було визначено і мій обов’язок. Права та бажання не мали жодного значення. Армія, потім Управління, відставка, тиха сімейна гавань, діти, їхні успіхи, бейсбольні матчі, пиво з сусідом у неділю, відпустка один чи два рази на рік… Якщо це і є щастя, значить, я щасливий.

      – Я тобі не вірю, Френку. Спокій не може бути твоїм щастям.

      – Може, Майкле.

      – Не обманюй хоча б себе, – каже Майкл і закурює.

      – Ти СКАЧАТЬ