Диктатор. Сергій Постоловський

Чтение книги онлайн.

      Майкл С’юті постарів. Роки брали своє, але той, хто думав, що старість перетворила містера С’юті на хворого та немічного дідугана, дуже помилявся. Люди, які знала старого Майкла, казали про нього лишень одне:

      – Подивіться у ці очі! Вони ніколи не старіють. Його очі виражають саму його сутність. Здається, що він і помре з цим свідомим, зосередженим поглядом очей, які бачили зло у всіх його проявах, а з добром були знайомі хіба що тільки теоретично.

      І то була правда.

      Він їхав з Ленґлі, штат Вірджинія, до Вашинґтона, округ Колумбія, де у нього була зустріч. По праву сторону за спиною залишався Меморіал Лінкольна, а його шофер далі тиснув на газ, прямуючи Констит’юшн Авеню, в самому серці американської столиці, де попереду виднівся Капітолій, а по ліву сторону за Еліпсом та Президентським парком був Білий дім – таємнича та всесильна будівля, з якої ось вже десятиліття поспіль намагалися правити світом.

      Звернувши наліво, на Шосту стріт, що на Північний Захід, авто Майкла С’юті проїхало приблизно вісімсот метрів і зупинилося. Був січень, п’ятниця, сонячний день, який виплив з-за хмар та мілкого снігу, наче дарунок небес жителям та гостям столиці США. Температура трималися у межах 28–32 градусів за Фаренгейтом, або 0–2 за шкалою Цельсія, і люди радісно гуляли містом. Але були в тому місті і такі, як Майкл С’юті, що рідко заїжджали до столиці у пошуках розваг, адже там, як правило, завжди на них чекали лише справи.

      Нога Майкла С’юті ступила на землю після того, як охоронець, що сидів спереду біля шофера, відкрив задні дверцята машини. Старий С’юті оглянувся навколо, провів очима по фасаду триповерхового будинку, будованого тут за часів президента Америки Стівена ґровера Клівленда[25], і неспішним кроком рушив до дверей, біля яких виднівся старомодний дзвінок, що висів тут з 1953 року.

      Двері відчинилися, а на порозі стояв дворецький, якому було приблизно під шістдесят років, але уся його статура, вираз обличчя говорили про те, що він почувається не гірше, аніж якихось тридцять років тому.

      – Як справи, Гілберте? – запитав Майкл С’юті, коли подавав дворецькому своє пальто і шляпу, в якій він незмінно ходив ось уже майже сорок років.

      – Дякую, сер. Аби не гірше, містере С’юті.

      – Усі вже зібралися?

      – Чекаємо ще на містера Крокса та мосьє Фонтеблю. Їх літаки затрималися.

      – Що ж. Дорога – вона така, – сказав на те С’юті і пішов коридором до прокуреної зали, стіни якої оточували книги, а у м’яких шкіряних кріслах та на диванах, за різними столиками з червоного дерева барною стійкою, час від часу збиралися ті, хто приймав рішення, як жити іншим. Майкл С’юті був одним із них.

      Коли він зайшов до зали, більшість, але не всі, повернулися в його сторону.

      – Проходьте, С’юті! Радий вітати вас серед нас, – звернулась до нього СКАЧАТЬ