Хотин. Ю. В. Сорока

Чтение книги онлайн.

      – Добре зробив, дякую. Будемо вирушати.

      Сагайдачний рвучко піднявся, але одразу похитнувся на нетвердих ногах.

      – Може, все ж відпочинете? – Андрію шкода було бачити, як мучить себе немолодий уже Сагайдачний.

      – Не можемо. До табору треба! Часу обмаль… А йди-но сюди, малий, – підкликав він Яцька, – допоможи.

      За допомогою Яцька Сагайдачний виліз на коня.

      – Давайте, запорожці, не відставайте! – вигукнув він, поганяючи стомленого жеребця.

      Майже годину їхали мовчки. Сагайдачний міцно зціпив зуби, приховуючи біль. Андрій мовчав, не наважувався почати розмову першим. Нарешті згадав щось і запитав Яцька, для того лиш, щоби розрядити напруження:

      – Яцьку, а де ти шаблю взяв? У тебе ж не було.

      Яцько розгублено закліпав очима. В очах спалахнув жаль.

      – У турка, – невесело протягнув він, – його козаки на списи підняли, от він із рук і випустив. А я впіймав!

      – От непослух! Я тобі де казав бути?!

      – Та я… усі ж билися!

      – Ну, бились. А де ж тепер шабля?

      – Впустив! – гірко зітхнув хлопчина.

      – Це ти тому такий кислий?

      Яцько мовчки хитнув головою.

      – Молодець, малий, – повернувся до них Сагайдачний, – буде з тебе добрий козак. А шаблю іншу знайдеш, коли час прийде.

      Яцько почервонів. Краплини чужої крові, що так і не встиг змити, виглядали на хлопчачому обличчі, як ластовиння. Це помітив Сагайдачний.

      – Тобі б навчатися, хлопче, а доводиться лише меч із ранніх літ у руках тримати… Подобається на Січі? – похитав він головою.

      – Дуже! – вигукнув Яцько і знітився. Те, що батько Андрій із такою пошаною ставиться до цього сивобородого шляхтича, вселяло в душу хлопця відчуття благовійного страху перед ним.

      – Яцько молодець, – озвався Андрій, – там, у печері, як справжній козак тримався. Пораненим допомагав, мушкети заряджав. Підросте, славний запорожець буде.

      Сагайдачний не відповів. На його поблідлому обличчі блукав болісний вираз, що його шляхтич усіма силами намагався приховати.

      Їхали цілий день, кілька разів спиняючись на перепочинок, і частину ночі. Нарешті у яскравому світлі місяця заблищав Дністер. За широкою стрічкою води крізь темряву проглядали вогні великого табору. До нього було зовсім близько, чулося навіть далеке іржання коней. Хвилину подумавши, Сагайдачний вирішив переправлятися. Цього разу помилки бути не могло – перед ними козацький табір. Нічний вітерець доносив сумний голос кобзи і неголосний спів:

      Невесела пісня, що її виводили низькі чоловічі голоси, умить звеселила трьох подорожніх.

      – Ой, братики! Братики мої любі, нарешті знайшли вас, волоцюг! – вихопилося в Андрія.

СКАЧАТЬ