Яса. Том 2. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ запитати хлопців та дівчат; вони десь гуляють? – хитрував Філон.

      – Іноді збираються, але сьогодні немає нікого.

      Й тоді Філон рушив направці:

      – Ткачикова Лукина на колодки виходить?

      – Мати її не пускає.

      – А вона… з кимось гуляє?

      – Нащо тобі? – насторожився парубійко.

      – Та так… Просив запитати один хлопець, – знову хитрував Філон. – Ке ось закуримо, та я й піду, – дістав припасеного на цей-таки випадок міцного тютюну. Сипонув у жменю щедро, ледве собі лишилося на півлюльки. – Так гуляє з кимось Лукина?

      – Кажу ж, мати не пускає її на колодки. Та й.. – зам’явся хлопець, – горда вона. А чим там гордитися? Є й кращі дівчата, – хвальковито сказав сопливий парубійко. Філонові од тих слів затанцювало в грудях, і він так кресонув кресалом, аж іскри бризнули навсібіч.

      – Обережно, хліва підпалимо, – сказав парубійко.

      Трут загорівся, потягло щипливим димком, парубки запалили люльки й розійшлися.

      Прийшов Філон додому, ліг під коморою на соломі, укрився старим кожухом, й одразу з темної, подзьобаної поодинокими зорями пітьми випливло до нього знадливе, трохи суворе личко. Й знову він крутився до півночі, не міг заснути.

      Й од того вечора почав учащати на Загату. То буцім вертається з поля, то шукає телицю, то йде з підсакою побовтатись у ковбанях (хоч ятірці вже стояли в очереті). Й таки перестрів одного разу Лукину. Несла од річки воду на коромислі, піднімалася звивистою стежкою вгору. Він заступив стежку:

      – Чорнобрива, дай напитися.

      – Вода не питна, несу на золиво, – спокійно відказала вона, а сама чи не вперше пильно подивилася на парубка. В лихій одежині, рудий, але… чимось і вабливий. Очі сміливі, проте не нахабні, обличчя відкрите. Філон упіймав той погляд, спаленів і розгубився. Та за хвильку оговтався й напустив на себе нахабства.

      – Тоді дай поцілувати.

      – Овва, – взялася обома руками в боки дівчина, а відра гойдалися на плечі.

      Він спритно зняв відра і поставив додолу.

      – Оддай, – тихо сказала вона.

      – Я їх потім тобі віднесу. Можу однести хоч за Ляхівські гори.

      – Коли це потім?

      – Як… надивлюся на тебе.

      – Дивися. За це грошей не беру.

      – Ти пробач, – сказав Філон і знову подивував сам собі: адже рідко коли перепрошував, хіба що батька-матір. – Пробач, що заступив дорогу. Але інакше з тобою погомоніти не можна. На колодки ти не ходиш…

      – А ти ходиш? Сюди, до нас?

      – Ну, не зовсім на колодки. Ваші парубки…

      – Дивися, щоб вони не впіймали тебе. – Він уловив у її очах щире занепокоєння і зрадів.

      – Не упіймають. А якщо впіймають… У мене теж кулаки є.

      – Там мати чекають, – занепокоїлася Лукина й СКАЧАТЬ