Яса. Том 2. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

      – Й робить далі.

      – Правда.

      – Але не ми загнали, сам заліз.

      – Прецінь відаєш, що брешеш, а от же прип’ясти язика не можеш. Цар його зрадив…

      – Хитрун Дорошенко і слововідступник.

      – Нужда закон змінює, – похмуро кинув Сірко. – І хто ж його таким зробив? Забувся? Адже був гетьманом обох берегів Дніпра, вибраний по честі і в славі. Але ж не хотів признати статті, які Іванцьо Брюховецький уклав… Дуже то були лихі статті. Вимагав, щоб дотримувалися статей, Хмелем укладених. Через те став немилим. І тоді Андрусівське перемир’я кинули на його голову, коли він з ляхами рубався, лишили його ляхам на поталу. А він же хотів, щоб обидва береги були вкупі.

      – Хотіти – то мало, – невизначено протягнув Заволока.

      Зблимував, цідив у кутку на лежанці густе жовте світло олійний ліхтар, вплелася в козацьку мову цвіркунова пісня і замовкала на голосній балачці.

      – Авжеж, – погодився Сірко. – Городив він тинок на перехресті трьох доріг, сподівався одгородитися… Ляхів потяв, татар потяв…

      – А тепер сам татарам служить.

      – Істинно так, – сумно погодився кошовий. – Самойлович і Ромодановський щороку до нього приступають, а він у своєму Чигирині – наче дужий звір у клітці: і взяти не візьмеш, і з клітки не випускають. Лютує. На козацьких хребтах злість зганяє. А це вже ні к лихій матері. Гадка така в нас є – саме він на Січ турків нацькував.

      І в цю мить подумав, що треба покласти край людському розорові через Дорошенка. Ще сам не відав, як це зробити, ще не було жодного замислу, тільки десь там, глибоко в грудях, визріло несхитне й важке переконання: все, що нині робить правобічний гетьман Петро Дорофійович Дорошенко, – на пагубу вітчизні.

      – В розмирі ми з ним. Ви це знаєте, – тільки й сказав.

      – То не він наслав на Різдво на вас турків і татар? – запитав Черняченко, і в його витрішкуватих очах світилося лукавство.

      – Гадка є така, але… Н-не він, – мовив Смолка.

      – Наробили хрусту. – На великій вологій губі гетьманського посланця грали відсвіти від грубки, й через те здавалося, що вона сміється. А може, Черняченко сміявся насправді, тільки глибоко ховав сміх.

      – Ми їх скурали, а не вони нас, – твердо сказав Сірко. – Хоч потуга була велика.

      – А якби стояла на Січі гетьманська залога, обійшлося б без потуги.

      Сірко глибоко втягнув у себе повітря:

      – Ти ба. Запахло смаленим. Горить щось.

      Всі сполошилися, найдужче Верещака і Черняченко, перший як господар, а другий тому, що лежав на кожухах і був не гожий до втечі. Панічно лапав руками довкола себе, намагався підвестися.

      – Не тут запахло, в Батурині, – заспокоїв їх Сірко. Кайдан засміявся, за ним запирхав, неначе кіт, Заволока, а Верещака аж похлинався радісним реготом і верещав на всю горницю, наче сиворакша. Через такий сміх до нього прилипло прізвисько Верещака.

      – Колись уже ставила на Січі свою залогу шляхта, Богдан її сколупнув.

СКАЧАТЬ