Без козиря (збірник). Петро Панч

Чтение книги онлайн.

      – Не бачив, на якому возі набої, гвинтівки? – спитав Байда.

      – Усі вози були вже ув'язані.

      – Ну то будемо рушати!

      – А мені що робити? – спитав Ілько, на якого навіть списа не вистачило.

      – Будеш за розвідника. Виходьте, та не всі зразу. Грицю, веди частину через Бабачку, а ти, Власов, своїх поза шахтою.

      – Чекайте, – сказав Гриць Духота, – а що, коли вони поїдуть не на Мандриківку, а на Оленівку?

      – Здрастуйте! Чому це тобі в голову таке прийшло?

      – Туди шлях кращий.

      Від Калинівки найближча залізнична станція була Мандриківка, але дорога пролягала через яр. До Оленівки справді була краща дорога, але ж туди далі аж на п'ять верст. Із селища до цих станцій вели різні дороги.

      – Що у них, коні вироблені? – сказав Байда, якому і на думку не спадало, що маршрут німецької команди може бути іншим. – Що вони, того горба не осилять?

      – А чого їм осилювати горби? Скільки часу витрачається на довший шлях, стільки ж і на переїзд від Мандриківки до Оленівки. А коні казенні.

      «А й правда, – подумав про себе Байда, – звичайно, резон їхати на Оленівку!» Але ж це руйнувало всі його плани. Байду аж у жар кинуло. Головне, що не було вже часу, щоб довідатись, та й у кого довідаєшся, як по-німецькому ніхто з них не знав. А тим часом люди стояли, не рушали з місця, бо вже багато пристало на думку Гриця Духоти – на оленівському шляху треба перестрівати німців. Почали дратуватись: «Оце так розвідка. Може, дурно тільки час прогаємо!»

      Байда захвилювався: на нього було покладено справу. Трапиться невдача – засміють люди, і Мостовий буде невдоволений. Враз йому спало на думку, як здавалось, найкраще рішення: послати про всякий випадок частину людей до цегельні на оленівському шляху. Своїми силами вони, звичайно, не подужають німецької команди, коли вона справді піде на Оленівку, але мусить зав'язати перестрілку, щоб затримати їх, а тим часом наспіє на підмогу решта з мандриківського шляху. Там воно недалеко. Байдина думка всім сподобалась, але охочих відділятись од гурту знайшлося небагато. Довелося Байді просто назвати, кому рушати до цегельні. За старшого настановив Гирича з його бочкою.

      Зоставалось уже недалеко до ранку, коли по залишках розвіяного вітром снігу від лазні в різні кінці зачовгали обережні кроки. Обходячи комендатуру, в якій уже стояли навстіж двері, Гирич зі своїм десятком пішов повз крайні хати Собачіївки. У спітнілих вікнах де-не-де вже блимали підсліпуваті каганці, а далі панувала ще темна ніч. Ілько, здригаючись од холоду й хвилювання, весь час втягав голову в плечі і, доки дійшов до старої цегельні, відчув, як у нього від надмірної обережності заболіли в'язи.

      Зруйновані будівлі цегельні стояли обабіч дороги. Розмістивши людей, Гирич з бочкою, що мала імітувати кулемет, обрав собі позицію під крайньою повіткою. Ілько мав виглядати валку на дорозі. Він тепер бігав вперед і назад, щоб зігрітися й позбутися неприємних дрижаків, від яких цокотіли зуби. У вухах дзвеніла тиша, тільки на шахті розмірено чохкав паровик. Нарешті СКАЧАТЬ