Святослав (укр.). Семен Скляренко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Закутайте мені й ноги! – звеліла служницям.

      І вони хутром закутали їй ноги, обмостили княгиню.

      Усі на березі розуміли, що настала остання хвилина перед від’їздом, і замовкли, заніміли. Зовсім недалеко від лодії княгині стояв на кручі й неспокійно торгав червоним чобітком правої ноги пісок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Уліб, воєводи й бояри на чолі з Свенелдом, чимало мужів з Гори, тіунів, огнищан.

      Окремо й далі від них, між рідких кущиків верболозу й молочаїв, товпились дворяни, серед яких можна було помітити й Малушу. Була вона сторожка й стривожена, ніби боялась, що княгиня от-от її покличе.

      Ще вище, над самим шляхом, що вився між ярів до Києва, стояли гридні, дружинники, візники, збилось чимало возів, коні гризли молоду пашу.

      А княгиня все сиділа в лодії, як на санях перед далекою дорогою: сувора й замислена.

      – Ну, – промовила нарешті, – то й рушаймо!

      – Рушаймо! Рушаймо! – загомоніли на лодіях.

      – Рушають! – озвався берег.

      Лодійні майстри піднімали укоті[82], на березі кидали мотузи, якими лодії були прив’язані до дерев, над насадом важко піднялися, затріпотіли в повітрі й надулися, набрякли кропив’яні вітрила, одна за одною лодії, насади, однодеревки стали одриватись від берега.

      – Матінко, Перун! Дажбог!!! – хапались за насади й кликали на поміч усіх богів родичі княгині й служниці.

      Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась – сиділа біля керма першої лодії похмура й мовчазна, дивилась на неспокійне голубе плесо, що між зелених берегів снувалось до пониззя.

      Віяв горішній вітер, і лодії швидко тікали від Вітичевої гори. Ось вони стали завертати до острова під лівим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за однією в голубій імлі.

      Аж тоді на кручах, де всі стояли в мовчанні, заходили, рушили, заговорили. Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною. Воєводи кликали своїх гриднів і також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сіні. У кого ж не було чим їхати, той рушив пішки. Разом з дворянами пішла й Малуша.

      Проте на кручі залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотіли перепочити на зеленому дозвіллі, над голубим Дніпром, а може, про дещо й поговорити.

      Тут були князь переяславський Добислав, що тільки-но вирядив з княгинею жону свою Сбиславу, тисяцький з Родні Полуян, старі воєводи Ігореві Бождан і Остер.

      – Що б сказав князь Ігор, – засміявся, показавши свої щербаті зуби, воєвода Бождан, – коли б то бачив, яка рать вирушає на Царгород…

      – Мовчи, – хитро підморгнув до нього воєвода Остер, – бо з цією раттю послав свою жону й князь наш переяславський.

      – А що, коли й моя жона, – сказав князь Добислав. – Щоб сам посилав її, то тільки на спис до Перуна. Звеліла княгиня Ольга – то і поїхала моя Сбислава. Нехай їдуть, рать…

      Усі засміялись, уявивши, як СКАЧАТЬ