Святослав (укр.). Семен Скляренко

Чтение книги онлайн.

      Рано прокинулись усі в княжому теремі – і княгиня Ольга, і родички її, і жони князів земель, що наїхали й кілька днів тут сиділи. У цю ніч вони зовсім не лягали, сонні ходили з світлиці до світлиці, веліли ув’язувати й розв’язувати речі. Княгиня Ольга за ці дні зовсім вибилася з сил, слухаючи їх опити та розпити про далеку дорогу. Не спали всю ніч і дворяни, – вони готували одежу для княгині, дари, їжу. Терем нагадував вулик, з якого готується вилітати рій: все в ньому гуло, шуміло, дзвеніло, перекликалось різними голосами.

      Тільки княгиня здавалась спокійною. Малуша розбудила її, як було велено, після зміни другої нічної сторожі. Тоді до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в сінях.

      – Отже, я їду, – почала вона. – Болить серце, ниє тіло, повік не покинула б Києва, але, відаєш сам, мушу їхати…

      – Не турбуйся, княгинє, їдь спокійно, – сказав Свенелд.

      – Як же мені не турбуватись, як бути спокійною! – сплеснула вона руками. – Київ, усі землі – як вони будуть без мене?

      Вона справді не уявляла, як тут буде без неї.

      – Залишаю я на столі Святослава, – мовила далі княгиня, – нехай робить суд, дає правду людям, говорить з воєводами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Він ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе…

      – Не турбуйся, княгинє, їдь спокійно, – ще раз сказав Свенелд.

      – Ну, гаразд, – махнула рукою княгиня. – То й ходімо, там мене вже весь почет жде.