Трохи пітьми. Любко Дереш

Чтение книги онлайн.

      – Віка, – представляється врешті.

      У неї в ніздрі кульчик-зірочка. Дірка від нього червона, подразнена. Мене перешарпує. Кульчики над її правою бровою дратують теж, але не так сильно.

      – Сідай, – кажу я. – Герман.

      Віка сідає на колоду зліва від мене. За її плечима видно край гори Стій і далекий обрій Карпат. Вивчаю Віку поглядом. Тонку сіру шию обхоплено шкіряним нашийником із колючками. Темні кільця довкола очей, зачіска «каре». Коли вона рухає головою, волосся падає на лице і губи. Проблискує щось сексуально-вульгарне.

      Волосся помальоване начорно. Виглядає неприродно, схоже на перуку. Очі в неї бляшано-сірі.

      Надвечір Віка натягнула штани. Майка та сама – тонка, блакитна, на вузьких лямках. Стирчать кістляві плечі. Коли ця дівчина курить, вона дуже сутулиться.

      Із-за майки визирають циценята, але їх споглядання не є чимось принадним. Оцінюю їх байдужим зором м’ясника. Віка – типово наш персонаж. Тобто одна з тих, хто погодився зустрітися під червоною шматою.

      Я з цікавістю заглядаю їй між лікті, шукаю сліди уколів. Здається, немає, але думка про венеричні захворювання, у тому числі СНІД, нікуди не дівається.

      На лівій руці шкіряний напульсник. Чомусь уявив прихований під ним потворний шрам від порізу. Пальці в дівчини чорно-фіолетові – не інакше, як паслася в чорниці. Тут кругом її повно.

      Віка зирить на мене своїми тремтячими зіницями. Вона вся якась заморочена. Очі бігають, метушаться, дратують – я не можу вдивитися в них, своєю нервовістю вони ламають мій погляд.

      Щось згадавши, вона лізе до кишені джинсів. Видобуває зіжмаканий, стертий по краях папірець і простягає мені.

      Я розгортаю аркушик. Це ксерокопія документа.

      Віка очікувально дивиться на мене.

      – Ти координатор, да?

      – Я?! Ні! Свят-свят-свят!

      Віддаю їй листочок, і Віка засовує «документ» назад до кишені. Ми знову мовчимо. Віка крутить браслет на руці. Вона думала, що я координатор. А тепер просити в мене, щоб я пред’явив свою анкету, не наважується.

      – Їх ще, певно, немає. Координаторів. Певне, завтра з’являться, на відкриття.

      Віка мовчить.

      – Це ж завтра відкриття? – уточнюю я.

      Вона киває.

      – Ну, да, – говорить вона з особливою інтонацією, у якій встигаю розгледіти ледь не половину її життєвого шляху. Принаймні ту частину, де вона вперше усвідомила, що назад дороги немає.

      Завтра шосте липня, ніч на Івана Купала. Завтра ж – відкриття щорічного шипотського фестивалю. Віка озивається:

      – Вони пасуть нас. Зирять у бінокль. Прямо зараз. Сто пудів.

      – Хто?

      – Вони. Координатори. Придивляються до нас із тобою…

      – Та ну. Нахріна їм це? Самі ж нас запросили… Ти, до речі, як дізналася про збіговисько? – питаю, щоби трохи змістити акценти. Від СКАЧАТЬ