Сад Гетсиманський. Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

      За кожним таким шипінням на «Бе», на «Ри», на «Чи» і за кожним грюкотом Андрій чекав теж, що ось візьмуть і його на допит. Але його не кликали. Взяли Приходька, взяли Азіка, але його не брали.

      В камері вже ніхто не розповідав анекдотів, і навіть Карапетьян не розважав товаришів «перськими мелодіями», – кожен зібрався в кім'ях, чекав, завмирав тремтливим серцем і дивився на інших розширеними очима, повними остраху й розгубленості. Рудий аматор аеродромів дістав раптове розвільнення[11] й плакав біля дверей, благаючи наглядача пустити його «на оправку» поза чергою, аж знепритомнів, і його довелося оббризкувати водою.

      Один тільки Ягельський лежав і ні на що не реагував.

      Це почався «робочий», звичайний, буденний день.

      Кватирку зачинено, й зовсім нічим дихати, а люди ще й курили, заглушуючи тремтіння нервове. Від браку повітря, від задухи, від нервового тремтіння у людей тік піт патьоками по обличчях, по шиях, по спинах, – вони сиділи, пороззявлявши роти, й слухали не тільки вухами, а й очима, підіймаючи їх вгору до стелі, до вікна або повертаючи до коридора – залежно від того, звідки чулися підозрілі звуки. Брак повітря давався взнаки Андрієві, що, як новак, ще не звик до такого сопуху. Не витримавши, Андрій звівся, підійшов до вікна й рішучим жестом відчинив кватирку. На нього зашикали, загомоніли – «Що ви! Що ви робите!» Але Андрій махнув рукою:

      – Як спитає той аргат, скажете, що це я відчинив, – і повернувся на своє місце.

      «Аргат», цебто наглядач, якого звали, до речі, зовсім інакше і то так, що не можна те слово повторити вголос, хоч воно й збудоване за зразком зовсім культурного слова «екскурсовод», лише набагато дотепніше й безмежно презирливе, бо в нім відображено одну з найприкріших функцій наглядача – водити в'язнів до вбиральні… Отже «аргат» дійсно поцікавився, хто відчинив кватирку. Він це зробив дуже погрозливим шепотом, просунувши голову в віконце.

      – Це не ми… Ми не винні… – забелькотав Узуньян жалібно.

      Андрій уже був звівся, щоб підійти й в саме лице «аргатове» заявити злісно, що це він зробив таке добре діло, але Охріменко стяг його назад на підлогу й переконав наглядача, що кватирку відчинило протягом. Він це зробив таким наївним, солодким голосочком (аж дивно, звідки в такого Голіята міг взятися такий солодкий голосочок), що не повірити йому не можна було, а на всіх співкамерників, особливо на Узуньяна, крутнув своїми волячими очима, мовляв, «роздеру, як кошеня, кожного зрадника!».

      Чи ця Охріменкова брехня видалася правдоподібною (кватирка дійсно була без закрутки й могла справді відчинитися від протягу), чи наглядач був затурбований чимсь важнішим і квапився, – він на диво не став чіплятися, засопів і швидко зачинив «кормушку». Кватирка лишилася відчинена.

      Але, може, було б ліпше, щоб вона була-таки зачинена, – знадвору час від часу залітали в ту кватирку такі звуки, проти яких найгірше повітря було б все-таки приємніше.

СКАЧАТЬ