Сад Гетсиманський. Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

      Вони їдуть знаменитою Харківською вулицею, казкову довжину якої (уявіть собі «аж п'ять верстов!» Та!) вони колись в дитинстві вимірювали кількістю перевалків. І кількість тих перевалків була незчисленна. Може, яких п'ятнадцять. А як пройти ті всі п'ятнадцять перевалків, то там вже й була невідома й загадкова якась «станція», там вже була залізниця. Дорога в незнаний світ, що починався десь за останнім перевалком. Для них – для дітей – залізниця була, як легенда, знана лише з того, що на ній зарізало їхнього сусіда, машиніста-залізничника, якоюсь «залізною машиною». На щастя, червоний колір уже скінчився, бо скінчилися казенні будівлі й почалися звичайні, вбогі обивательські халупи, довжелезні недоламані паркани, тини, порослі буйно колючками й пасльоном, рясні тополі й осики, сади й городи. Андрій спочивав оком на буйній зелені, на праісторичних вбогих халупах, одвертих і щирих у своїх трагічних злиднях, без революційного фасаду, пізнавав давно знайомі хатки й числив, як у дитинстві, знайомі перевалки. Тринадцятий… Чотирнадцятий… П'ятнадцятий… Сімнадцятий… Двадцятий… Га! Щось тих перевалків наче забагато стало, трохи ніби рясно! А ще ж тільки половина вулиці. Нарешті помітив, що він рахує за перевалки глибокі пустирища, які зяяли на місці колишніх садиб і були добре втоптані людьми й худобою, як найкоротші шляхи сполучення між паралельними вулицями. Таким чином збився й вже не знав, за котрим саме перевалком прийде поворот вліво до залізниці. Та справа розв'язалася простіше – коні не звернули ані вліво, ані вправо, а промчали вулицею аж у самий кінець і вигналися в степ. Помчали степом.

      Ще дві години шаленої їзди СКАЧАТЬ