Сад Гетсиманський. Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ фатальну ролю має ще відіграти ця «симпатична людина» в його житті.

      Так вони довго розмовляли мило про озера та саги, про крижняків і вальдшнепів; власне, розмовляв Сафигін, Андрій слухав; сержант теж слухав збоку задумано. Потім внизу десь задзеленчав телефон і сержант вийшов. Сержант вийшов, а начальник глянув на годинника й замовк. Коли сержант вернувся, начальник глянув на нього запитливо: «?»

      – Так! – сказав сержант.

      Начальник зітхнув і подивився на Андрія:

      – Ну, от, а ви поспішали до блощиць… – (пауза). – Але перед тим, як ми розійдемось, я ще хотів щось у вас спитати. Що, пак, я хотів спитати? Ти диви, вилетіло з голови. Ага… – і, дивлячись просто Андрієві в очі, начальник поставив несподіване запитання усторч, за чимсь хитро полюючи: – Е-е… той… Чи ви не знаєте, де ваші брати?

      Запитання було раптове і щонайменше дивне, якщо не безглузде. Але Андрій знав, що в цій установі так собі безглуздих запитань не буває. Він нашорошився. І в той же час серце тривожно, боляче стиснулося, бо це запитання видалось йому підтвердженням страшного здогаду. «Гм… Перевіряє. Мацає, чи я здогадуюсь, хто мене продав». Це він подумав, а вголос відповів подразнено і досить не чемно:

      – Не знаю, – а по хвилі додав не без єхидного наміру: – Що, бракує підпису…

      Далі язик його не подужав, не повернувся.

      – Під чим? – байдуже перепитав начальник.

      – Під доносом… – видавив Андрій через силу і відчув, як кров прилила йому до обличчя, як він увесь почервонів від маківки до п'ят, а губи затремтіли й на пальцях рук виступив піт.

      Запала мовчанка. Сержант подивився пильно в розгублене Андрієве обличчя, стиснув щелепи і раптом бовкнув сердито:

      – Ну-ну! Не поспішайте…

      А начальник посміхнувся про себе. А тоді звівся на ноги.

      – Отже, моя функція скінчилася. Маєте якісь скарги до мене? Ні? Добре. Ви зараз підете з сержантом. Осмілюсь нагадати наостанку ще раз про ту пораду, що ви її договорили за мене… Бувайте здорові.

      – Дякую. Бувайте здорові.

      Потому Андрій з сержантом вийшли. Сержант і далі був чемний, відчиняв і зачиняв двері і йшов поруч. Він мовчав усю дорогу, поки вони йшли коридорами до самого виходу. І тільки аж при виході з будинку раптом зітхнув і, відчиняючи останні двері, промовив ледве чутно:

      – Ну, брат! Не заздрю ж я вам!..

      Андрій не перепитав, чому саме, хоч і хотів.

      Надворі благословилося на світ.

      Вони пройшли повз клумбу і завернули за будинок.

      Там, за будинком, на широкому подвір'ї перед піддашшям, стояли запряжені коні. Не ті, що були вчора, а інші, сірі в яблуках. Коні, як змії. Вони порскали бадьоро в ранковій прохолоді і гребли копитами землю. Біля лінійки й біля коней вештались і вовтузились якісь люди. То були міліціонери й начальник з ними. Начальник тутешньої ж таки міліції, як потім виявилось. Сержант привів Андрія й поставив його біля лінійки, а сам одійшов геть і стояв збоку. Андрій обіперся СКАЧАТЬ