Вогненні стовпи. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ досить вимогливий до людей, особливо до молоді, – Лепкий відсунув від себе порожню вже філіжанку, – і тому вам, пане Андрію, може дивним здаватися те, що прийшов я до вас у такій компанії: з одного боку, державний муж, а з другого – студент… Однак вважаю, що лише в такому тандемі зможемо досягти значного результату в будь-якій справі, а коли йдеться про змагання на політично-літературному полі, то й поготів…

      Мій колишній учень Франц – молодий здібний поет, про це я свідчу авторитетно й фахово. Ось його збірка поезій "Настрої", до якої я написав передмову…»

      Лепкий вийняв з течки тоненьку книжечку і подав її мені, я з подивом глянув на студента, який почервонів до вух й опустив голову, а маестро вів далі:

      «До того ж він юрист, так би мовити, захисник прав людини – не тільки на словах, а й на ділі: Франц брав участь в акції за український університет, в якій загинув Адам Копко, і має нині від влади поважні неприємності, а завтра матиме їх набагато більше… Тож я переконаний, що ця молода особа, яка сміливо випробовує себе в політиці й літературі, може й повинна стати членом Комітету з відзначення ювілею Франка… Ви вже, певне, догадалися, пане Андрію, в якій справі ми прийшли до вас…»

      Я взяв у Лепкого книжечку, навгад розгорнув й прочитав уголос першу строфу вірша:

      Мабуть, вже не вернуся до рідної хати,

      Мабуть, на чужині вмирати прийдеться.

      А хочу… О, якби крил в птиці дістати!

      Та годі – звідсіля ніхто не продреться…

      «Непогано, – сказав я. – Але звідки у вас, юначе, така безнадія, такий непроглядний сум, ви ж іще зовсім молодий… А може, це якесь неусвідомлене передчуття?»

      Франц поглянув на мене великими карими очима, і в них я тепер не помітив тієї зніяковілості, яка досі долала його в нашій компанії. Він мовив твердо, аж виклично:

      «Можливо, й передчуття: ми ж ступаєм до бою нового, як мовив колись наш Учитель. А склав я цього вірша у львівській тюрмі на Баторого…»

      «Ось воно що…» – тільки й вимовив я.

      «У тому навчальному закладі, – сказав Лепкий, – здобували вищу політичну освіту найкращі наші мужі: Франко, Карманський, Сочинський – і теж Коковський. То український університет, бо ж на волі ним поки що й не пахне…»

      Лепкий пильно глянув на старосту, і той урешті заговорив: «Ви знаєте мої погляди… Я не прихильник українського сепаратизму, бо вважаю, що тільки в єдності польського і українського народів зможемо зберегти свою ідентичність в австрійській монархії. Але ж ви маєте право на культурну автономію. Тому я співчуваю вашій боротьбі й вважаю ганьбою для європейської нації цькування такого велета, як Франко. А щодо українського університету, то я маю поважні сумніви: де ви наберете відповідної професури?»

      «Боже мій! – сплеснув у долоні Лепкий. – Що ви таке говорите? А Грушевський, Пулюй, Смаль-Стоцький, Горбачевський, Колесса, Студинський, Щурат і – Франко! СКАЧАТЬ