Вогненні стовпи. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ думу про те, як задалеко увійде в майбутній час його життєва стежка і де вона назавше зупиниться. Проте зір у метра був ясний, хоч і спонатужений глибокими розмислами, кущуваті брови зухвало підпирали високе чоло, а сиві вуса, по-козацьки опущені, писалися над енергійно випнутим підборіддям: Андрій Чайковський ще впевнено втримував у собі вітальну силу, хоч і здавався вже легендою.

      «…Мені згадалась, пане Шинкарук, – вів далі свою мову письменник, – остання перед війною зустріч з приятелями в моєму викоханому будинку в Бережанах… О, той будиночок із стрімкою вежею, що визирала із саду й розмежованих рівними стежками квітників, – притулений до схилу горба, за яким паношилось урочище Рай із п'ятсотлітнім дубом Богдана Хмельницького і мисливським палацом графа Потоцького!.. Ви знаєте, мені й донині сниться той мій палацик на Адамівці, де так часто збиралися на серйозні й веселі розмови старші люди й молодь… А та зустріч була останньою в Бережанах: незабаром мені довелося назавжди покинути миле моєму серцю містечко над Золотою Липою – я більше до нього не повернувся…»

      Чайковський замовк – здавалось йому: на хвилину, однак та мить була тривалою – він пірнув у спогади, які належали, очевидно, тільки йому, і аж згодом здогадався, що жде його розповіді гість.

      «…Та здибанка відбулася на початку серпня 1913 року: Україна, а особливо Галичина, готувалася до відзначення сорокаліття творчої діяльності Івана Франка. Письменник був тяжко хворий, до того ж помер його найстарший син Андрій, і без нього Франко залишився, як без рук, та що я кажу, руки давно вже йому не служили, й останні Франкові твори записував з його голосу Андрій… Не стало в поета улюбленого сина, до Ольги Федорівни щораз частіше приступала душевна хворість, і Франко відмовився від святкування ювілею.

      Ця звістка неабияк стривожила українське суспільство, адже йшлося не тільки про вшанування великої людини – ювілей Франка мав стати політичною акцією, протестом проти сваволі польських шовіністів, так званих «вшехполяків», які видавали журнал «Przegląd Wszechpolski»: на шпальтах цього часопису напередодні 250-річчя Львівського університету шельмувалося ім'я Мирослава Сочинського за його атентат на галицького намісника Потоцького, топталася пам'ять застреленого в стінах університету Адама Коцка; найзатятіші українофоби цькували Івана Франка, якому не могли пробачити колишніх його професорських аспірацій і ще свіжої статті «Поет зради» – про Міцкевича, – вшехпольські боївкарі виходили на Хорунщизну й вигукували «Смерть русинам і Франкові-лотру!». Отож прийшла до мене хвальна делегація просити, щоб я, приятель і ровесник Франка, поїхав до нього й переконав у потрібності ювілею – не так для самого поета, як для української справи взагалі…

      Тих делегатів було троє: з Кракова приїхав мій молодий колега – колишній професор Бережанської гімназії і голосний уже на той час письменник Богдан Легкий, і бережанський хлопець, студент права Львівського університету, улюблений учень Лепкого Франц Коковський СКАЧАТЬ