Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ утратив батьківщину на чужині, кінто Гіві позбувся її дома. А коли той випивав чарку, то говорив багато і невтримно. А Микола Іванович слухав, лиш зрідка вставляючи своє слово, проте більше мовчав, бо ж не збирався наставляти на добро кінто, марна річ. Слухав і ніби зазирав у світ, якого не видно із стін гімназії, з-під склепінь храму Сіоні, з-за кафедри у приміщенні «Тифліського гуртка».

      Гіві провів поглядом професора, який попетлював поміж стосами краму та городини і хутко зник у шашличному їдкому димі та гаморі Мейдану, – і знову зацюкав молотком, набиваючи на копилі підметку до чобота. Поруч дрібно дзенькав клевчиком по мусянжевій тарілці карбувальник Захарія, вибиваючи на ній дарчий напис «Привэт с Тыфлиса»; до нього стояла чималенька черга приїжджих, які прибували щодня до екзотичного міста над Курою тисячами – чи не з усього світу, і кожен хотів привезти додому пам'ятку. Захарія виконував свою роботу швидко і вправно, ціну в клієнтів заправляв – «скільки не жаль», але й решти не давав, а коли хтось домагався, то з холоднокровним спокоєм повертав гроші, а тарілку з викарбуваним написом дарував так, примовляючи: «Візьми для дочки-красуні від історикоса Захарії», і брався за іншу, незважаючи на клієнтів, – хто б там не стояв: у багатому одязі чи в простому, старий чи молодий, усі для нього були рівні – князь, граф, письменник, професор, купець, арістав[12], азнаурі[13]; у довгій черзі до карбувальника всяке стояло, бо світ великий, а Тифліс один.

      Захарія відклав молоток і спитав Гіві:

      – Що це за дивак приходить до тебе майже кожен Божий день?

      – Професор, – коротко відказав Гіві.

      – Професор? – здивувався Захарія. – А-а, зрозумів! – Він повертів пальцем біля скроні.

      – Ні, Захаріє. Справжній професор, розумний.

      – Вах, не плети дурниць, кацо. Чого б це до тебе, волоцюги, приходив нормальний професор?

      – А тому, Захаріє, що мені ніщо так легко не вдається, як бути добрим другом…

      – Де ж ти з ним побратався? – уже по-справжньому зацікавився карбувальник.

      – Он там, – показав Гіві на передмістя Авлабар, що спиналося по стрімкій кручі до гори Махати.

      – Там?! – присвиснув Захарія. – Почекай, згадав: я ж з ним теж зустрічався в Авлабарі…

      У кінці вересня 1867 року на ім'я директора Кутаїської гімназії прийшов наказ від куратора Кавказького навчального округу: учителя фізики й космографії Миколу Івановича Гулака перевести на посаду викладача математики в Тифліську класичну гімназію.

      Звістка приголомшила Гулака: за сімнадцять років поневірянь його вперше запрошували на роботу. Це здавалося неймовірним! Хто оцінив його педагогічний хист? Хто згадав, що в нього є сякі-такі знання? Хто змилостивився над сорокап'ятилітнім вигнанцем, якому лише за настійним клопотанням пермського губернатора Клушина дано було врешті скупу волю жити в будь-якому кутку імперії, крім України, Петербурга й Москви?

      Тифліс! СКАЧАТЬ