Вода з каменю. Саксаул у пісках (збірник). Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Маркіян вже не слухав, перед його очима постав Мирон Штола: загинув, бо сам боровся; згадалася розповідь Любимського про Пугачова, якого не підтримав кошовий отаман Калнишевський з козаками, а тепер на Україні воює – теж одинокий – Кармелюк…

      – Пане радник, – мовив по хвилі, – а коли б усі, всі підтримали тих, яких ви назвали бешкетниками… Я сам би…

      – Устами дитини глаголить істина! – настрій Василевського щораз бадьорішав. – Та й справді, як каже гірка наша приказка: Rozczwiertowali nasze Polskie na trzy nierówne polowy[43], але народ один, лише ото хіба що ділиться на римо-і греко-католиків… І якби сукупно на тиранів…

      Маркіян не підтримав розмови. Те, що недавно його не обходило і не боліло, зачепило тепер за живе: чому один народ, коли два? Так, треба разом на тиранів, але ж два…

      – Два народи, – мовив понуро.

      – Ні-і, – тон мови Василевського став раптом жорсткий, – народ один. Як чехи і словаки, як іллірійці і словени, із своїми діалектами, етнічними особливостями, але ж один, історично один народ.

      Коли б не «Енеїда», яка жила свіжо в пам'яті, може б, Маркіян і промовчав, але зараз мовчати не міг: він є, співець окремішнього народу, а той народ має свою мову, історію! Сказав з ледь відчутним роздратуванням в голосі:

      – Виходить по-вашому, що ті православні українці на Сході – зовсім інший народ?

      – Зовсім інший, – категорично відрубав Василевський.

      – Ні, пане радник, так не є. Роздерли Польщу сусіди із земель примежних, але ж вона одна. Розшматували й Україну, та вона єдина…

      Василевський глянув на Маркіяна і аж стрепенувся, побачивши на його обличчі, в заціплених губах і вилицях непохитну впертість, і подумав з насторогою: «Русинський Копітар, Караджич, Коллар?»

      Коні звернули вправо на золочівську дорогу, під гору йшли поволі, сповільнився ритм розмови і зміст її змінився теж – начебто обидва мовчки домовилися не зачіпати більше дразливої теми.

      Попереду, праворуч, спиналися під круту гору закожушені густим інеєм терасові сади; від стрижених кущиків унизу аж до високих пірамідальних тополь тильного замкового муру вони піднімалися, мов хвиля могутнього прибою, що застиг раптом, замерз та, натужуючись допасти-таки до підмурів'я замку, тремтить, труситься й порошить інеєвим голкопадом.

      Василевський знав історію Підгорецького замку, він знав історію всіх твердинь в Галичині; Маркіян зацікавився, радник охоче почав розповідати. Так, Ренесанс першої половини XVII століття. Колиска Яна Соб'єського, тут його хрестили, а народився він в Одеському замку…

      – Хмельницький брав Підгорецький замок? – запитав Маркіян.

      – Було таке… То епізод, Маркіяне. Обидва замки належали королеві, потім перейшли в спадок його синові, а той продав їх родині Ржевуських. Одеський – Станіславу, а Підгорецький – Вацлаву. Вацлав зробив замок справжньою скарбницею культури: СКАЧАТЬ