Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

      Олексія припровадили до приймального покою Малого двору. Єлизавета сиділа у себе в будуарі, завершувала ранковий туалет. Камеристка розчісувала великим гребенем її розкішне волосся. Увійшов камердинер:

      – Ваша високість, там привели хлопця з хору, його до вітальні чи до вашого кабінету?

      – Нащо? Нехай заходить сюди.

      Камердинер не зважився щось сказати, знизав плечима, мовчки вклонився й вийшов.

      Олексій зайшов до будуару, зупинився на порозі. Чимала порожня кімната, збоку на правій стіні – запалений семисвічник (вікно затінюють дерева), в лівому кутку ікона Божої Матері, посередині, трохи ближче до вікна, стіл, на ньому гребінь і чимала шкатулка, а також порожня чашка; за столом, спиною до Олексія, – дівчина перед дзеркалом, яку розчісує камеристка, на дівчині якась рожева халамида, яка не закриває повні плечі, під стільцем повні ноги і черевики набосоніж на них. Пахло парфумами, кавою – царівна щойно випила каву.

      Олексій бачив її обличчя в дзеркалі. Вона бачила там Олексія. Високий, стрункий, широкоплечий, смагляве обличчя, чорні-чорні очі. Такі очі мали б бути жорсткими або й суворими, а були добрі, спокійні, лагідні, уважні, трохи насмішкуваті. Їй чомусь стало так гарно, так затишно, так хотілося дивитися в ті очі, що вона повернула до нього голову. Й він дивився на неї невідривно, хоч і розумів, що це нетактовно. «Дивний колір обличчя, чудові очі, чудова шия й незрівнянна талія, висока, жвава, добре танцює й чудово їздить верхи без страху. Розумна, граційна, кокетна». Так малював її на той час іспанський дипломат де Ліра в листі до свого уряду.

      «Сині очі, чорні брови, гарна, вродлива, ваблива», – так змалював її собі Олексій.

      Ця мить була особлива. Вони дивилися одне на одного як заворожені.

      – То це ти в церкві розігнав усіх голубів? – урешті здобулася на іронію Єлизавета.

      Олексій мить помовчав.

      – То були ворони.

      – Ти співав на всю силу?

      – Я ніколи не співаю на всю силу в церкві.

      – Чому?

      – Свічки погаснуть. Беру на дві октави нижче.

      – Це правда? Ану візьми на всю силу.

      – Отут?

      – Отут.

      – Звольте, ваша високосте, – так шепнув йому іменувати її камердинер, впускаючи до кімнати.

      – «Благодарю СКАЧАТЬ