Рожева Миша. Віктор Єрофєєв

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ рукою. Діана обходила гостей, наливаючи шампанське.

      – Налити? – всміхнулася мені.

      – Налий Марусі! – радісно замахав руками тато. – Їй вже можна!

      – Діано, не здумай! – гримнула на неї мама.

      Діана нервово відірвала горлечко пляшки від мого бокалу. Туди вже накапало кілька шипучих крапель.

      – Я теж не люблю краби! – завередувала я. І, як мама, відсунула від себе тарілку вареної білизни.

      – Ні, в принципі я люблю, – вперто сказала мама. – Але не в вареному вигляді!

      – А я їх полюбляю на грилі, – закивав мамі француз-винороб. Французи сиділи рум’яні та напівсиві, й було незрозуміло: хто з них батьки, а хто – діти.

      – Камчатський краб – це великий делікатес, – пояснив тато.

      – Звісно, – погодилися французи. – Особливо російські балети.

      Хруст і тріск. Щипцями чавили клішні. Троє іспанців кинулися чмакати крабами.

      – Де ваші фотокамери? – поцікавився здичавілий американець.

      – Відпочивають!

      – Крабики… – Мені стало до сліз шкода крабів. Діана знову налила татові шампанського, і, випивши до дна, тато сказав:

      – Марусю! Покинь ти цей крабовий гуманізм! Витри сльози! Не слухай нікого! Вони смачні! Їж!

      Мама, стрельнувши в нього очима, звернулася до мене:

      – Я люблю живих крабів.

      Я зморщила лоба.

      – Живий краб кращий за мертвого, – посміхнулась мама.

      – Я їх, бляха, з Москви тягнув, – тицьнув тато пальцем у крабів, – а ви… ех, ви!

      – Красунчик-гітарист теж не їсть краби, – схлипнула я. – Йому теж боляче дивитися, як шматують крабів.

      – Вірно! – погодилася мама.

      – Я бачила живого краба на Дорогомилівському базарі в акваріумі, – сказала я. – Пам’ятаєш?

      – Ну?

      – Він огидний та жалюгідний!

      – Ти ще маленька.

      Мама втратила до мене інтерес і повернулася гарним обличчям до гостей. Вона любила говорити загадками.

* * *

      У саду зашипіли феєрверки. Ми з мамою і татом обнялися. Рудий поляк помирився з угоркою. Час подарунків. Першим поліз під кипарис мукаючий старигань. Йому подарували жовту гумову качку. Виставивши зади, під кипарис полізли киянки; вони витягли звідти дорогі альбоми з мистецтва. Киянки виявилися модними художницями.

      Теж пірнула під кипарис.

      Щастя новими щасливими сльозами пирснуло з моїх очей. Як у клоуна! – промайнуло у мене в голові. Під кипарисом я знайшла велику коробку, обгорнуту срібним папером. Перев’язана широкою червоною стрічкою, коробка блищала, як сніг під Москвою. На снігу було написано: МАРУСІ.

      – Можна, – трохи злякалась я, – розгорнути?

      – Даффай! – підморгнув тато. Ми з татом у пафосні моменти любили спотворювати слово «давай», самі не знаючи навіщо.

      Я розв’язувала не кваплячись, СКАЧАТЬ