Вибрані вірші. Павло Тичина
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Вибрані вірші - Павло Тичина страница 8

СКАЧАТЬ і Лерберг, Гюго й Містраль, Ламартін і Реньє… Та хто їх усіх перерахує? Сам поет писав про літературні уподобання своєї молодості: «В літературі я певний період захоплювався французькими та російськими символістами…». Перегодом настала черга «Парнаської школи»: Теофіль Готьє, Шарль Леконт де Ліль, Сюллі-Прюдом, Жозе-Марія де Ередія, Теодор де Банвіль, Леон Дьєркс… А вже на цьому ґрунті Рильський, кажучи словами Зерова, знаходить власний «класичний стиль, з його зрівноваженістю і кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі»…

      Натомість для Тичини «класицизм» чужий. Павло Загребельний навіть стверджував, що поет узагалі «не любив холодної неокласики». Але Рильського він любив, бо неокласика Рильського аж ніяк не «холодна», на відміну від неокласики, скажімо, Зерова (згадаймо парадокс Юрія Шереха на сторінках мурівського «Хорса»: «…Зеров був справжнім поетом, поскільки він не був неокласиком; а в міру наближення до реалізації неокласичних ідеалів він справді втрачав ту безпосередність, без мінімуму якої нема і не може бути поезії»). Та в усякому разі, у Тичини більше життєвого «конкрету» (слівце, що зринає в його поезії «Харків. ІІІ»). Занотована в щоденнику настанова Тойнбі, згідно з якою «художник повинен почувати себе поміж людей, немов той Робінзон на пустельному острові або ж як павук, що сам із себе павутину тче…», йому рішуче не подобається. Поезія Тичини міцно закорінена в житті. Взяти хоч би змальовані поетом образи прекрасних жінок: Ліда («Хмурий ранок») – це, звісно ж, його майбутня дружина Лідія Папарук, Анжела («Я ж не винен, що Анжела…») – юна харківська поетка Анжеліка Віта, Бела («І ось він сам уже стоїть…») – донька вірменського поета Ованеса Ованесяна, Рита («Під Великодню ніч») – курбасівська акторка Рита Нещадименко… Навіть тичинівські образи-символи, наприклад, чабан («На майдані…») чи робітник («Розкол поетів»), узяті з життєвого «конкрету». Та й загалом, із бігом часу місце символів і метафор у поезії Тичини все частіше й частіше посідають метонімії – уламки реальності, перетворені фантазією на образи…

      Ось такі вони – «український Орфей» і «poeta Maximus», – як я їх бачу.

* * *

      Що́ обирати із чималого доробку обох митців до не надто великої за обсягом книги? Можливі різні підходи. Але я вирішив подати ті поезії Тичини й Рильського, які люблю найбільше сам. Їхня левова частка припадає на часи Українського ренесансу першої третини ХХ століття, тієї бурхливої і трагічної доби, яка дала світові ціле гроно геніїв… А принцип розташування матеріалу підказав мені Рильський. Коли хтось із його знайомих вигукнув: «Ви – наш найперший поет!», він посміхнувся й додав: «Після Тичини». Може, він пригадав у цю мить тичинівські рядки: «Товариство, яке мені діло, чи я перший поет, чи останній?». Головне ж і справді не це. Головне те, про що Рильський написав десь за рік до того, як його не стало: «Поезія не вмирає»…

проф. Леонід УШКАЛОВ

      ПАВЛО СКАЧАТЬ