Вибрані вірші. Павло Тичина

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ картини «Слова о полку Ігоревім», то «Плач Ярославни» в Тичини – апокриф. Тичинину Ярославну можна, услід за Миколою Зеровим, трактувати як «нову інкарнацію» Мадонни, одначе це приречена Мадонна: їй нема майбуття, вона мусить безслідно щезнути в горнилі кривавої суспільної борні. І знов-таки якраз Максим Рильський розуміє це напрочуд тонко. «Слово о полку Ігоревім», писав він, «в зовсім новому тоні й плані прозвучало у Павла Тичини, цикл якого – “Плач Ярославни” – стилістично пов’язаний зі “Словом”, але глибоко сучасний за змістом».

      У самого ж Рильського ставлення до класики інакше. Рильський, як казав його приятель Віктор Петров, – поет «музеїв і бібліотек». Він ніколи б не вигукнув разом із Тичиною: «Це що горить: архів, музей? – а підкладіть-но хмизу!..». Так само інакшими є і його стильові уподобання. Рильському органічно чужа імажиністська гонитва за образом, чи, як він сам говорив, «імажиністична ляпанина». Аж ніяк не менше чужа йому й футуристична деструкція. Принаймні в Рильського не можна навіть уявити чогось схожого на інструментальну музику тичинівської «Фуги»:

      Вітер вітер ві

      терзає дуба кле

      на хмарах хмуре сон

      це знов осінній ві

      Поезія Рильського – стихія плавного ритму. Посилена й поглиблена надзвичайно вишуканими римами й не менш вишуканою звуковою інструментовкою, вона робить Рильського чи не найліпшим майстром плавного вірша за всю багатовікову історію українського слова. Рильський – це перш за все ритми на взір:

      Мов поцілунок крізь вуаль —

      Чудний, нескінчений і ніжний —

      У серці виник давній жаль

      І щез, як вітер перебіжний…

      або:

      На білу гречку впали роси,

      Веселі бджоли одгули,

      Замовкло поле стоголосе

      В обіймах золотої мли…

      Тим часом Тичина, для якого, кажучи словами Леоніда Новиченка, «принцип максимальної індивідуалізації ритму» відіграє колосальну роль, ще замолоду «почав уперту боротьбу із звичною плиткою гладкістю метричного вірша». Чому кумирами молодого Тичини стала трійця: Шевченко – Уїтмен – Верхарн («Людськість промовляє / трьома розтрубами фанфар: / Шевченко – Уїтмен – Верхарн!»)? Тому, що це поезія резистансу, «поезія революції»? Звісно. Але ще й тому, що це революція в поезії, бо всі троє ламали узвичаєний поетичний ритм. Шевченко, як писав колись Євген Маланюк, «либонь, перший зачав писать поеми різними метрами, зміняючи, часом раптово, ритм. Це була революція». Так само й Уїтмен. «…Я відкинув римований і білий вірш, – каже він. – …Але ритм я визнаю; не зовнішній, регулярний і розмірений: короткий склад, довгий склад – короткий склад, довгий склад, – як хода кульгавого; така поезія мені чужа. Морські хвилі не викочуються на берег через рівні проміжки часу, як і пориви вітру між соснами, а проте і в рокоті хвиль, і в шелесті вітру між дерев є чудовий ритм. А який би він був монотонний, СКАЧАТЬ