Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Ми познайомилися випадково у фойє театру, і вона тоді увійшла у мене вся. Та ні… Вся вона увійшла в мій світ потім, тоді я схопив тільки риси її обличчя, яких марно шукав у своїй уяві, побачив неповторну модель, проте майже фізично відчув, як образ незнайомої жінки, немов прибій, увірвався на досі не зайнятий простір моєї душі; у ту мить я зрозумів, що в мене є той простір – необжите урожайне поле, яке досі то нудьгувало, то проростало напливами уяви, тугою, жаданнями сховок, куди я міг утекти, щоб очиститись від утоми, накипу буднів, невдоволення, ситості…

      Це був мій храм уявлень, мрій, фантазій, куди не мали права вступати, й інколи і не намагалися, моя дружина, котра присвятила себе виключно створенню домашнього затишку, і мій малий синок зі своїм милим і невпинним щебетом; я в цю хвилину втямив, що саме вони, й не відаючи того, створювали для мене цей храм; я мав досі свою особисту свободу: з нею я йшов у самотні мандрівки, з нею часто засинав, з нею ставав за мольберт; з вільного поля моєї душі, мов привиди, випливали уявні риси облич, пастельні кольори, зухвалі мазки й лінії; ще був мій тил, без якого я не зміг би стати живописцем, – з нього витікали десятки сюжетів, у ньому я знаходив те, що оповивало недомовленістю, загадковістю зображувані мною предмети, створювало настрій на моїх полотнах.

      І диво, я усвідомив, що володів цим скарбом перед загрозою його втрати: незаймане поле займала одна людина, єдиний образ, який увібрав у себе всі барви моєї уяви, і я стривожився. Адже може так трапитися, що відтепер цей образ – тільки один! – завжди зринатиме переді мною, контролюватиме кожну мою думку, кожну художню знахідку, лягатиме у всі мої твори. А наскільки вистачить його багатства і що я з ним робитиму потім, коли того багатства не стане: викинути чи бідніти разом з ним?

      Ці всі думки, мов блискавка, майнули в моїй голові протягом того часу, коли я, бовкнувши дурне «добридень» (а був же вечір!) і сахнувшись від її дітвацького фукання, пройшов кілька кроків по фойє, відчуваючи разом зі страхом нестямну радість, що стільки скарбів – чітких і досконалих: лінії обличчя, невловимого кольору очей, їхнього настрою, ніжної пластики тіла, життєрадісності – увійшло до мене разом. Я зупинився, вийняв цигарку, а тоді вона ще раз підійшла, і я зрозумів, що її образ увійшов у мене надовго, переповнив, і мені судилося пізнавати його й боротися з ним.