Зачарована Десна (збірник). Олександр Довженко
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Зачарована Десна (збірник) - Олександр Довженко страница 37
Название: Зачарована Десна (збірник)
Автор: Олександр Довженко
Жанр: Драматургия
isbn: 978-966-03-5448-7
isbn:
14/IV1942
Як мені жалько. Я не член Комуністичної партії. Написана і анкета, і біографія, а подати у фабричну ячейку нікому. Я не бачив там чистих рук. Горе мені.
Буду ж я виконувати, мабуть, до смерті партійне Ленінове діло в безпартійних лавах. Нехай мерзота… робить своє каїнове діло. Хай ненавидять і плямують мене. Під моїм українським дубом їдять жолуді… свині й шакали. Може, так і треба, «бо немає Господа на небі». А суржики з начальства? Та цур їм, горепакам…
«Серце моє трудне, чого ти бажаєш? Що в тебе болить?»
Партизани ловили дезертирів плаксивих і тих, що втратили віру в перемогу, хто вирішив «не тратить сили і спускатись на дно»…
Жінки убивали дезертирів. У жінок сини й чоловіки в армії. Вони убивали дезертирів кілками.
К. – наркомгузно.
«Потім мене «перекинули». Далі я був «перекинутий». Потім мене «перебросили». Потім я «одкріпився», «прикріпився», «ув'язався».
Перекиданство – велике наше зло. Воно розвинуло у нас, породило дилетантство і поверхових безвідповідальних нероб. Перекидають його як шматок… і він радіє, ось який послужний список – є чим хвастонутись.
Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Хто судитиме? Брати-слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей.
Юнаки мої сліпії, горе мені з вами…
«Надія».
Великий вихід з Києва. Трагедія киян. Віра в незламність Києва. Віра в своє безсмертя і непереможність. Прощання. Дніпро – мости – гори. Ранок, Борщівські болота. Гребля, острів. Авто. Кладки, потоп. Гнилиця. Смерть, смерть. По шию у воді три дні. Ніч. Обстріл. Ранені в три поверхи. Обстріл. Танки давлять на березі. Похід автоколони широким фронтом шістдесят кілометрів на годину під обстрілом з вибухами бензинових цистерн і авто з набоями. По житу коло Борисполя – повно людей. Це була страшна картина. Гибель дівчаток у воді. Коней, матерів і дітей. Прощання. Надія. Просьби достріляти. Розстріли поранених, щоб не кричали.
Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія – це паспорт на загибель.
А що ж таке історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу.
В університеті розмовляли (по-українському) тільки початківці і поети. Решта вся по-руськи, на радість Гітлеру.
А як «професор» С. нажився на «фашистському» письменнику Стефанику!
14/IV[19]42
СКАЧАТЬ