Мир хатам, війна палацам. Юрій Смолич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і вибухи бомб! Але ж Олексаша, Олександр, – він же навіть не закінчив гімназії! З сьомого класу, в нападі надмірного патріотизму, пішов у школу прапорщиків і два роки потому наражався на небезпеку на тих вошивих позиціях. І все через ту ідіотську війну! Війну доктор Драгомирецький заперечував у принципі: він був пацифіст, і батько його теж був пацифіст. Добре, що пощастило тепер, після поранення і Георгія, влаштувати Олексашу тут, у Києві, одним з ад'ютантів при командуючому військовою округою. Але що чекає на бідолашну Маринку, Марину? Дівчині ж тільки дев'ятнадцятий рік! Звичайно, вона таки вволила батькову волю і записалась на медичні курси, щоб підхопити, так би мовити, з рук старого батька прапор фамільної, мовляв, професії. Але ж – всі ті земляцтва, організації, гуртки! Маринка бігає по сходках, мітингах, зборищах і ще, чого доброго, в нападі революційного ентузіазму впишеться в яку-небудь партію! Господи, Боже мій, тільки не в партію! Партії, які б вони не були, доктор Драгомирецький категорично засуджував. Доктор Драгомирецький розхвилювався до краю, але дзиґарі в їдальні вдарили – за чверть восьма, – доктор ухопив свій кашкет з двома дашками, спереду і позаду, – «здрастуй і прощай» – і ринув прожогом через квартиру, до парадного і вниз. О восьмій починається в Олександрівській лікарні обхід, а на обхід Гервазій Оникійович Драгомирецький ще не запізнився ні разу за своє життя, навіть коли цар Микола зрікся престолу. Він же був лікар, він завжди повинен бути на посту – біля ліжка хворого, щоб полегшувати людям страждання, щоб стати в опір невблаганній смерті з косою…

      Чоловічок у жовтому чесучевому піджаку з балкона зник, і Йванові відразу стало легше.

      – Га, Максиме, чуєш, слухай мені сюди? – запитав він в свого побратима, кума вісімнадцять літ, а віднині і свата. – Може, того клятого доктора, – він кивнув на порожній мавританський балкон, – по-сусідському теж… запросити треба? Все ж таки – сусіди з дев'яносто сьомого року. Га, раз таке діло? Як міркуєш, Максиме?

      – А чого ж! – зразу схвально відгукнувся Максим, пишаючися, що й цього разу вирішальне слово надається йому, отже, авторитет його безперечно зростає. – І запросимо! Нехай знає, інтелігент, нашу робочу цивілізацію! От зараз удвох підемо і запросимо. На дорозі переймемо. Він саме в Олександрівську лікарню зараз поспіша…

      Максим затупцював, готовий зразу бігти, і таки справді побіг, бо саме в цей час грізна Марта, вперши руки в боки, наближалась до нього – сувора, неначе на розправу.

      Розправа і йшла. Хіба могла Марта дати згоду на те, щоб кров її, її рідна дочка, та пішла під безбожний вінець?

      Та меткий Максим вже був за ворітьми.

      – Іване! – гукав він аж з вулиці. – То я пішов присоглашати! А йди-но мерщій! Стільки діла: треба ж і прапора позичити, і людей обійти. Не барись: вже сонце високо!

      Харитон Києнко з досадою шваркнув кашкетом об землю:

      – Ат! Як до діла, то треба б по чарці і – на-гора! Як у нас на «Марії-біс», А то… починається антимонія!

СКАЧАТЬ