Буйний День. Джек Лондон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ найматись до Біллі Ролінза і везти пошту в Даю. Ну, скільки загріб, Джеку?

      Кернс пробував лічити виграш, але був занадто схвильований. Гарніш присунув банк до нього і твердою рукою, відсортовуючи бляшки від записок, полічив усю суму.

      – Сто двадцять сім тисяч! – оголосив він. – Ну, Джеку, можеш спродуватись і – гайда додому.

      Щасливий Джек Кернс усміхався й кивав головою, але не міг і слова вимовити.

      – Я б гукнув, щоб принесли по чарці, – озвався Макдональд, – та шинок уже не мій.

      – Як то не твій! – заперечив Кернс, облизавши язиком сухі губи. – З мене досить розписки, віддаси коли зможеш. Але по чарці ставлю я.

      – Ну, замовляйте, кому що! Хто виграв – ставить могорича! – голосно гукнув Буйний День до тих, що обступили стола, підвівся зі стільця і взяв Діву за руку. – Гей, танцюристи! Ходімо ще потанцюємо! Ще маємо час. Пані Фортуна й пошта потерплять до ранку. Чуєте, Ролінзе? Наймаюся до вас і завтра о дев’ятій годині рушаю до солоної води. Ну, ходімо! Де той скрипаль?

      Розділ III

      Буйний День гуляв. Ніч належала йому, і він був її душею, заводієм усієї гульні. Усі переймалися його невтомною веселістю. Він розходжувався чимраз дужче, а за ним і решта. Кожну його витівку підхоплювали всі – хіба вже хто зовсім зачмелів і тільки безглуздо тяг свою пісню або валявся під столом. І ніякі бешкети не порушували загальних веселощів. На Юконі знали, що коли Буйний День гуляє, ані гніву, ані сварок чи бійок бути не повинно. Давніше декому траплялось переступити цей звичай, але тоді винний спізнавав справжній гнів, і діставав такого прочухана, якого міг дати лише Буйний День. З ним усі мусили тільки веселитись і радіти, а ні – то йти геть.

      Буйний День був невтомний. Поміж танцями він сплатив Кернсові двадцять тисяч золотим піском і переписав на нього займанку на Лосячому струмку. Так само він умовився з Біллі Ролінзом щодо пошти й підготувався від’їжджати. Він попросив, щоб привели Каму, погонича його собак. Той Кама був індіянин-танана. Він давно вже покинув своє плем’я і служив білим, що навалою прийшли на землю його батьків. За часинку він увійшов до «Тіволі». Серед гумору гулянки цей чудовий взірець дикунської раси, сам ще дикун, високий, сухорлявий, м’язистий, загорнений у хутро, спокійно й байдуже стояв і слухав Гарнішевого наказу.

      – Гм… – приказував він, загинаючи пальці за кожним загадом. – Забери листи від Ролінза… склади їх у санки… візьми харчу собакам до Селкірка… Гадаєш, у Селкірку є багато собачого харчу?

      – Авжеж є, Камо.

      – Гм… О дев’ятій годині приїдь сюди з санками; не забудь лижви. Намет – ні. А може, взяти опону, оту малу?

      – Не треба, – рішуче відповів Буйний День.

      – Дуже вже холодно.

      – Ми поїдемо хутко. Повеземо купу листів туди, тоді купу листів звідти. Ти ж чоловік дужий. Холодніше буде – хутчіше їхатимемо, та й гаразд.

      – Авжеж, гаразд, – пробурмотів покірливо Кама. – Чорт бери, що холодно. О дев’ятій я буду готовий.

      Він СКАЧАТЬ