На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку. Станіслав Вінценз

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на гірських ярмарках, коли приводять багато коней із найдальших закутків, де перед тим вони паслися самі, цілий день лунає такий грім, якого, мабуть, не почуєш на жодних інших торговицях. Думаєш мимоволі, що саме тому в нас ототожнюють грім із конем у приповідках і загадках, як-от: «Кінь білобокий забрів у Дунай глибокий, як заіржав, увесь світ пізнав». Але кажуть також, що кінський рай на землі на тому самому держиться, що й людський: рай, допоки здалека, а зблизька б’ються і кусаються. Тому люди поспішно вибігали з Чердака, щоб відігнати коней зі стада, які рвалися до коней прив’язаних, аби втамована кінська жага не зашкодила ні жадаючим, ні жаданим.

      Щоб наблизити той кінський світ, ведучи сьогодні до далекої країни своїх і чужих, не лише тих, котрі зміряли колись її плаї, але й тих, котрі про неї ледь чули, не вдихали запахів ні живиці, ні диму, не чули грому стада кінських грудей, покажемо найголовнішого провідника – коня. Бо про давню Верховину кажуть: «Ліс, гуцул і кінь». Ліс беріг, гуцул прямував поперед себе, а кінь провадив. І який кінь!

      Прекрасні та шляхетні племена чи людські спільноти значною мірою, так нам принаймні здається, є неочікуваним сплавом протилежностей або віддалених відмінностей, начеб дітьми якогось чудесного випадку. Так само прекрасна й дужа порода гуцульських коней видається нам витвором цих чудодійних божих штукарів, які орудують у природі, що їх ми через незнання називаємо «випадками». Які ж різні якості вона в собі поєднує. З одного боку, несподівану міць, мускулистість і силу, з іншого – танцювальну зграбність, майже акробатичну, розсудливість, витончену обережність у вивченні небезпек місцевості, а ще вогонь і неприборкану лють дикого мустанга, який може атакувати навіть грізного ворога, стаючи дибки, то б’є передніми ногами, то брикає задніми. І лагідність приховано чулих, сповнених самопожертви очей, які наче посміхаються вибачливо.

      Ще дитиною я, бувало, мріяв про те, щоб стати конем: таким спокійним, ласкавим рябим конем, чиї білі плями снігом вирізняються на контрастних брунатних або чорних. Або таким гордовитим вороним, з буйною гривою, який із радісним іржанням щохвилини, мов циркач, то стає на диби, то знову пустотливо брикає ногами в повітрі. Перескакує паркани один за одним, але коли треба – я сам це бачив, – ступає обережно, крок за кроком, по гнилій, слизький дошці над урвищем високо понад спіненою безоднею. Або ніжним буланим з білою гривою із ледь помітними жилками та крапочками. Таким чулим, розпещеним, нервовим, як поштива панночка. Він витягає шию, мов лебідь, боязко дивиться вперед, тремтячи всім тілом, але навдивовижу сміливий у бігові й галопі. Я мріяв про це, як про справжнє щастя: це ж просто втілення краси – бути конем.

      Серед коней здобув я кілька вірних і чуйних друзів. Були ще й інші, гідні подиву кінські істоти, про дружбу з якими я навіть мріяти не смів, тільки мовчки захоплювався їхньою прекрасною гідністю, чудовою поезією руху та ритму, що жила у кожному тілі. А потім – коли став парубком СКАЧАТЬ