На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку. Станіслав Вінценз

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тим більше такий, що запрошує на весілля за старою правдою, був би щасливий, якби йому стільки із серця виросло, щоби подавав навколо принаймні з десять відразу, і то так щільно і міцно, щоб нікого з гостей не пропустити. Після потисків рук хор привітності щось мурмотав, ще не відомо що. А вже з нього щораз сміливіше вилітали побажання: «Аби йсте сотки літ дочекали, що так за нас дбаєте». – «Аби сте ґаздували на землі, а царювали на небесах». – «Аби тя, синку, Господня рука стерегла та й благословляла», – дудонів якийсь старець. Із побажань текли схвальні слова, ґречні, сердечні аж на запас, але в сам раз, без жодної фамільярності: «Але сте чемні, Фоко!»  – «Але сте файні». – «Удався нам, синку», – додав той самий старець. Коли вже розігрілися, заходилися питати щораз сміливіше: котрий же то князь-наречений? Якого роду? Звідки? Чим займається?

      Фока відповідав, як знав, а про заняття нареченого, що той знаходить і видобуває машинами з землі нафтову ропу, пояснив коротко, тільки те, що хотів, щоб не занесло від того запахом якоїсь нової моди, хтозна-якої. Не допитувалися далі, бо раз Фока ручається, то до такого й придивитися варто. Тим жвавіше питали, хто буде куховарити на весіллі та яких музикантів запросили.

      Фока охоче називав їх по черзі, а коли згадав скрипаля Сухонського з Голов, крізь юрбу полинув гомін: «Сухонький, Сухонький». Збудження наростало, люди бідкалися один поперед одним, як встигнути на весілля, щоб не запізнитися. Що довше стояли, то вільніше розпитували, не шкодуючи часу, а Фока вже позирав на сонце, як кожен ґазда, що зважає на час. Позирав і на саму колибу, бо хоча у день розлучіння кінець полонинській господарці, а пастухи снують кошарами, переймаючись обрахунками й розділенням стад, не варять уже сиру, Фока мусив зробити у колибі ще дещо важливе.

      Бо там зачинився старець Максим із Яворова, якого зумисне запросили взяти участь у погашенні ватри. Поки інші поралися на сонці, Максим сидів сам-один у темній колибі. Інакше могло би статися щось недобре, чи то духи лісові образяться, знюхаються потім із вогнем і буде з того біда, чи сам вогонь образиться. Максим був пустельником, жив самітником на схилі протилежного хребта, серед лісу на галявині, що звалася Яворє. Шанували його надзвичайно, бо він не лише був знахарем, примівником та віщуном, а ще й мав очі найліпші, як казали, рахманські. Схиляв до віри рахманської, щоб ніхто нікого не судив ані словом незичливим, ані поглядом, ані потоком злоби здалека не досягав. І хоча він не був небезпечним, як інші примівники, сама його присутність бентежила.

      Входячи з Фокою всередину, в темряву колиби, варто пригадати, що полонинська колиба, чи радше стая, є прямокутною будівлею в «ключі», складеною з колод, які прилягають не зовсім щільно. Завдяки цьому вона безперервно провітрюється, і хоч би до неї у сльоту чи то пастухів, чи мішенників, чи мандрівників із плаїв, де милями і днями не знайдеш ні хати, ні даху, полонинський вітер провіває задуху і дим. Стая не має ні печі, ні вікон, її освітлює тільки ватра, що весь час горить на СКАЧАТЬ